3

Ранок пахнув прохолодою, відгомоном коров’ячого мукання, а ще півень під вікном розгорлопанився. Усе за класикою – як то кажуть. На світанку я прокидалася кілька разів від цих звуків, згадувала учорашню пригоду, вмивалася неприємним щемом і знову засинала. Відкидала погане геть, бо, насамперед, приїхала по емоційне зцілення.

         Бабуся не поспішала мене будити. Вона ніколи цього не робила, навіть, коли я жила тут. Завжди повторювала: «Ще твоє буде… Спи, поки можеш». Тоді я не надто розуміла сенс мовлених слів, дитиною була, а нині я чудово розуміла бабусину мантру, і спала. Лишень ближче до одинадцятої зрозуміла, що час вставати. Ну, як зрозуміла, хтось крикнув під вікном. Я наполошилася і мало не підскочила з ліжка.

         Першим ділом кинулася до телефону, збиралася перевірити соцмережі, свої проекти, які вела, але знову ж згадала, що не поставила українську сімку.

Відкладати далі ту справу уже не було як, клієнти не пробачать мені подібної безвідповідальності. За тим вискочила з-під теплої ковдри, метнулася до сумочки і взялася виконувати нехитрі маніпуляції. Під ногами стелилися домоткані доріжки, які бабуся зареклася, що ніколи не викине  і не проміняє на недоладні та дорогі килими. От і не поміняла. Цим доріжкам, певно, більше років, ніж мені.

Ми учора після тієї пригоди з викинутим незнайомцем навіть не поговорили. Поліцейські взяли мої свідчення, попросили не покидати села деякий час. Я не суперечила їхнім настановам, бо планувала цілий місяць провести тут, в Кам’янці. За цей час вони точно уже якось дадуть раду знайді та розберуться, хто його викинув. Принаймні, я на це дуже сподівалася. Та й бабуся порадила спати лягати, а вранці побазікати, бо зранку усе здаватиметься не таким як звечора. Я погодилася, оскільки нині справді почувалася бадьоро й повною сил.

За кільки хвилин простих хитрощів мені вдалося нарешті поміняти сімку. Я всілася на дерев’яний скрипучий стілець і взялася за налаштування. Розібралася швидко, нічого складного, крім того тут чудово тягнув 4G.

За тим перевірила кілька сторінок, які просувала в інстаграм, переглянула статистику переглядів реклами бренду, який просувала у фейсбуці, зазирнула в тік ток і на тому закінчила, бо завжди намагалася контролювати час перебування в соцмережах. Хоч це і була моя безпосередня робота, я сплачувала податки, добросовісно виконувала свій громадський обов’язок, але життя довкруж ще ніхто не відміняв. І як довів вчорашній день, воно може бути надзвичайно непередбачуваним.

У телеграм та месенджер, до речі, навіть не зазирала. Мама стовідсотково настрочила купу повідомлень, клієнти точно не забарилися і вирішили на ніч душу потріпати, звичайно - подруги і знайомі, які кликали на гульки, може і Маті щось писнув, але я подумки послала всіх до біса. Так добре мені зараз. Я сиджу на стільці, спираю руку на стіл, за яким колись робила уроки, а навпроти старезна шафа, радянського зразка, на дверцятах якої стримить дзеркало. У ньому відображаюся я.

І я собі подобаюся.

А в дитинстві ненавиділа свій колір волосся. В школі мене дражнили за руді пасма. Вони не вогненні, радше мідні. Тато в спадок передав. Він був ще й веснянкуватий, але ластовиння не передалося. І слава Богу, бо тоді мене в просто затюкали б. Нині ж я надзвичайно пишалася красою, дарованою батьком. Поки подруги шукали еліксир краси й експериментували з зовнішністю, залишаючи в салонах краси захмарні суми, я привертала погляди протилежної статі лиш своєю з’явою на вулиці. Траплялося, що мене зупиняли й цікавилися чи це натуральний колір волосся, а чи майстерна рука перукарки. І я, гордовито піднявши голову, із глузливим усміхом на писку доносила, що це природа наділила подібним багатством, а не досягнення індустрії краси.

До того ж, на фоні мідної чуприни очі вигравали блакитними спалахами, і я завжди намагалася підкреслити це макіяжем. Із рудого гидкого каченяти, як це часто трапляється, я перетворилася на прекрасного лебедя. Хоча, цього могло б не статися.

Я доволі часто замислювалася, якби матір не забрала мене до Італії, напевно, й досі вважала б себе недоладною, зважала на думку оточуючих, особливо хлопчаків, які дражнилися і називали мідним чоботом. Коли я жалілася на них бабусі, та лиш усміхалася й примовляла: «Чекай… Чекай… Скоро вони за тобою, як пси бігати будуть». І правду ж казала.

Починаючи з чотирнадцятирічного віку в повній мірі почала відчувати симпатію протилежної статі. Особливо це стосувалося старшокласників, які завжди мене зачіпали. Не обходилося й без дорослих чоловіків, що виявляли знаки уваги, хоча вони дуже лякали мене, а переїхавши до Італії, я майже кожного дня чула «Magicamente… Bellissimo…Maga dai capelli rossi».

І ось руда чарівниця знову сиділа перед дзеркалом зі свого дитинства і бачила ту саму дівчинку. Я була рада з нею зустрітися. Але вже б не завадило підняти дупу й випнутися з хати. Все ж не на курорт приїхала, а в село. Тут робота не переводиться.

Я глибоко вдихнула, неначе перед визначним боєм, який вирішить подальшу долю усього Середзем’я, умовно порахувала скількох орків доведеться перекосити, і підняла дупу зі стільця.

Зненацька у прочинену квартирку забіг звук працюючого автомобіля, який акурат зупинився попід бабусиною хатою. Я це помітила, бо дивилася на абрикос. Рахувала зелені плоди. Любила цей фрукт.

Як і вчора почала гавкати собака. Надривно так, ніби збиралася розтерзати на шмаття всякого непрошеного зайду. Я нагнулася, аби крізь віття краще роздивитися, хто ж до нас завітав. Із нічим непримітної автівки незрозуміло-якого кольору – чи то зелена, чи то блакитна, вийшли три чоловіки.