2

Що ж, варіантів у мене було небагато. Один з найкращих бігти до бабусі, хапати її телефон і викликати відповідні служби. Я так і зробила. Безтямного незнайомця не роздивлялася, адже якби місяць та зорі не пнулися на небосхилі, їхнього сяйва ставало хіба розгледіти вулицю і будинки, в яких світилися вікна, показуючи мені, що це не пустка.

         В бабусиній оселі також жовтуватим ликом виблискували шибки. Валізи я покинула. Та, власне, і забула про них.  У вухах шуміла кров, я могла думати тільки про незнайомця.

Рипнувши хвірткою, на подвір’ї обізвався собачий дзявкіт.  Я зупинилася, бо не пам’ятала, щоб у бабусі була собака. Закралася думка, що помилилася хатою, але поозиравшись, втямила, що ні. Будинок з червоної випаленої цегли – один такий на село, адже бабуся колись працювала бухгалтером в колгоспі і виписала ось такий матеріал для майбутньої оселі. Дідусь сказав, що хата буде гарна й тепла. Так і сталося. Навіть у холодному місячному сяйві виднілися буро-червоні боки помешкання, а особливо чорні шви між цеглою, вимазані колись сажею, які по цей день мали стильний вигляд – неначе хатина в стилі лофт.

Я точно не помилилася. А собака взялася, бо чого їй не взятися. Бабуся жила самотою, от і завела собі охоронця. Тепер треба зважати, аби він мені штани не зняв.

- Маленький, - звернулася до пса. І той затих, але тільки на мить. Напевно, злякався мене як я його. А тоді як зайшовся гавкотом, що луна, мабуть, до Києва дійшла. При цім я його не бачила. Він надривався десь біля хліва чи за ним, хтозна. – Тихенько… Чуєш, маленький. Я своя… своя…

Раптом щось скрипнуло. Точно не хвіртка. Але ж страх – річ настільки суб’єктивна, що я мусила озирнутися, аби перевірити чи нема когось за мною. На щастя, довкола ані душі.

- Хто тут?! – подвір’ям постелився збуджений жіночий голос.

Бабуся!

- Це я! – гукнула й побігла до вхідних дверей.

- Настусю, то ти?!

- Я!

Оминувши кутовий зріз тину, на високому цементованому порозі я помітила постать, вкутану у жовте світло люстри, яке лилося з коридору. Відблиски розкидали чудернацькі тіні довкола, але в них чітко промалювалася пригорблена жіноча постать. І я кинулася їй в обійми, а собацюра надривався.

Моя радість від зустрічі гриміла міцними потисками. Я цілувала бабцю в щоки, з радості, здавалося, зараз полечу. Мені полегшало. Уже не сама посеред ночі та її непередбачуваностей.

- Де ваш телефон? – я скубнула її за плечі. Ненавмисно, просто так вийшло.

- На кухні, - ошелешено мовила вона.

Без жодних пояснень я кинулася до хати. Вскочила до кухні, розкидаючи погляд в різні кутки, чіплялася оком за піч, газовий котел, плиту, аж поки не помітила на столику телефон. Кнопочний. Маленький і такий незвичний оку та дотикам. Однак, зараз це не мало жодного значення, бо я забула номери екстрених служб України.

- Настусю, а чого це ти? Нащо тобі телефон? – за мною виросла бабця, яка ставила цілком логічні питання.

- Як у швидку подзвонити? – натомість поцікавилася я, згадуючи, що для розблокування гаджету треба натиснути чи то зірочку, чи то решітку.

- Нащо тобі швидка? У тебе щось болить? – наполошилася старенька.

- Не в мене, - дратівливо буркнула, натискаючи все підряд. І таки розблокувала це диво комунікації. А як, то хтозна. – Швидка – сто два чи сто три?

У кого запитувала - не дуже тямила, бо пальці вже набрали останній варіант. Кудись та й попаду. Як не поліція, то однозначно швидка. Тому що газова служба - сто чотири, це я точно пам’ятала. «А що ж тоді сто один?», - не зовсім доречно виринула думка.

На щастя, я знову не помилилася. У слухавку заговорив приємний жіночий голос, який повідомив, що екстерна служба швидкої допомоги мене слухає. А далі як в тумані. Мене було не спинити. Я вистріляла усе, що бачила і все що зробила. Детально розповіла, де чоловіка викинули і пообіцяла чекати карету швидкої там.

Бабуся лиш спантеличено кліпала. Її можна зрозуміти. Онучка приїхала і проблем привезла. Оце щастя в хату  приплило.

- Я йду, - повідомила їй, простягаючи телефон, - буду чекати швидку.

- Я з тобою, - вона засунула апарат в кишеню фартуха, вибігла в коридор, знімаючи з вішака якусь напинанку.

Моя бабця завжди була шворною. Вся робота виконувалася швидко та якісно. Вона жила за принципом, якщо робота – робити, якщо ж Бог дав святечко – то варто добре відпочити. Саме тому ніколи не гребувала гарною компанією та посиденьками, які могли тривати до ночі. Як узяти на молодіжний сленг, то охарактеризувати мою бабцю можна так – просунута.

Того й бігла за мною, і питання ставила правильні. Уміла шило з мішку витягати – це як лейкоцити в крові, забагато ніколи не буває.

- Настусю, а ти впевнена, що він не п’яний? Може, хлопці загульбанили, та й підкинули котрогось нашого, сільського, додому.

- Ваші сільські їздять на таких машинах? – сардонічно бухнула, оскільки перед очима спалахнула згадка про круглі фари, високий капот, які притаманні високопрохідним автівкам, таким як джип.

- Яких?

- Це дороге авто. На таке не заробиш, продаючи молоко на базарі.