1

Фенікс відроджується з попелу, а відбита дупа з прагнення щось змінити у власному житті.

         Гарний початок для цікавої історії, якщо не брати до уваги колесо, яке ледве не відпало маршрутом Рівне-Березне. Благо, водій вчасно помітив несправність та зупинив транспорт, набитий купою пасажирів. Ще б хвилина і була б купа м’яса. Мабуть, небеса таки змилувалися наді мною – вирішили нехай те нещастя ще потопче ряст.

         Тупотіла я ж біля села Антонівка, а разом зі мною майже два десятка осіб. День уже брався до вечора, а моя багатоденна подорож усе не знала кінця і краю. На додачу в маршрутки злетіло колесо, коли до пункту прибуття лишилися якісь лічені кілометри.

         Пузатий дядько, що був за водія, почав комусь телефонувати, а за хвилин десять повідомив, що по нас пришлють інший транспорт.

- Коли? – уточнила я.

- Не знаю, - знизав плечима він.

Схилившись над поломкою, нащось хитав колесо, яке мало не відпало, ніби хотів, щоб це вже точно сталося.

- В сенсі ви не знаєте? – обурення виросло в мені набридливою мухою, яка особливо кусюча в серпні, і дарма, що тільки червень – я однаково зла.

- То нам тут - що, до ночі кочувати?! – вклинилася до розмови імпозантна пані бальзаківського віку.

- Чого зразу до ночі? – психанув пузатий водій. – Треба трохи почекати, а вам подавай все і зразу.

- Бо ми заплатили за те, щоб доїхати без пригод і спати у своїх ліжках, а не десь посеред хащ, - докинула я, дратуючись з кожною хвилиною усе більше.

- То я зараз віддам тобі ті гроші і їдь чим хочеш!

- А ви мене не лякайте! Ви несете відповідальність за свій транспорт, щоб він був безпечний. Чому перед виїздом ви не перевірили справність автобусу? Чи нам тепер вам дякую сказати, що ми всі живі і не розбилися?

Дядько аж втетерів.

- Ох, яке ти паршиве! Це машина, - тицьнув пальцем на маршрутку. – Ніхто не може дати стовідсоткової гарантії, що вона не поламається.

- Якщо ви не можете дати гарантії, то хто несе відповідальність за здоров’я та цілісність пасажирів? Навіщо ви займаєтеся перевезеннями, а тепер знімаєте із себе відповідальність?

Така тиша стояла довкруж, лиш цвіркуни мені підспівували, неначе припрошували: «Мочи, його, Настю!»

Пузо водія надулося ще більше. Округлий писок спочатку почервонів, а потім різко побілів. Дядько ринувся на водійське місце, щось там пошарудів, а тоді вернувся із двома купюрами в руках, які тицьнув мені в руки. Я взяла.

- Відкрийте багажник, - форкнула йому. – Я заберу свої речі.

Інші пасажири просто дивилися. Серед них були й чоловіки, але чомусь мовчали, ніби їх у воду опустили. Я кинулася у них поглядом, повного докорів, але сильна стать просто поховала очі.

«Слабаки», - присудила вирок.

А водій тим часом виторбичив мої пожитки. Одна велика валіза, інша – трохи менша. Добре, що я додумалася взути легкі лофери. До Кам’янки не так далеко. Поки вони тут стирчатимуть в очікувані іншого транспорту, я буду на місці. Бабуся чекає. А може не чекає. Я з тих онучок, що показуються дуже рідко, телефонують ще рідше, але люблять по-справжньому. Вона вважай мене виростила. От тільки Італія була надто далеко, аби приїздити хоча б один раз в рік, та й дитиною я була – такі речі не могла сама вирішувати.

«Слабке виправдання», - поганьбила себе.

Уже давно не дитина, і заробляю непогано, але про бабусю згадала, коли в сраці припекло.

Поскладавши валізи одну на іншу, перекинула через плече сумочку, ковтнула води для бадьорості та й подалася вздовж шляху доволі знайомим краями. На прощання змахнула рукою, ще й окуляри напнула, хоча того сонця крихти на обрії. Смеркалося. Найпевніше, що я доберуся до села вже поночі.

Перші метрів п’ятсот я крокувала з запалом, як жовтенятко на плацу, а далі рука терпла, коліщата валізи повсякчас застрягали в порепаному асфальті, чим неабияк мене непокоїли. Якщо вони повідпадають, то буду я кукурікати вздовж дороги і благати провидіння, щоб мене підібрав хоч хтось.

Близько години я просто йшла і пітніла. Тепер валізи нагадували непідйомний тягар, а кожен крок здавався випробуванням вогнем та мечем. Надворі дуже швидко западав вечір, а повз мене не проїхав в попутному напрямку жоден автомобіль. Притім, що на зустріч постійно хтось їхав. Водії здивовано кліпали не мене, дехто відважувався побібікати й зникали. Джентльмени, побий тебе сила Господня.

Останнє поглядання на смартгодинник показало, що тупаю вже другу годину. Позад мене залишилася Антонівка, сіре й безлике село вздовж шляху на Моквинське перехрестя. Аж раптом почулося гудіння. Я різко обернулася. Їхало авто, сліпило мене фарами. Немов радісне щеня, яке забрали з притулку, я облишила валізу й почала вимахувати руками. Автівка мусила загальмувати, бо в іншому випадку посадила б мене на капот.

- Е! – загорлопанив парубок з пасажирського сидіння, опускаючи скло. – Куди лізеш?! Ти, шо, придуркувата?!

Комплімент відпадний, але я б на його місці ще й не так кричала.

- Ні, я просто втомилася. Підвезете?