Розділ 12. Її Величність

Альдар з'явився на світанку. Алекса вже не спала, на півночі світанок наставав пізно. Вона якраз встигла сходити підкинути дров у грубку, що стояла в хліві, і подоїти корову. Відро молока так і залишилося стояти на вулиці.

Дівчина думала про те, що якщо Крижаний передумає, то, мабуть, справді варто було подумати поміняти Щастя на козу. Алексі одній такої кількості молока було дуже багато, втім, вона чула, що з нього можна робити не тільки кисле молоко і сметану, але і масло, яке в снігу може зберігатися дуже довго.

Але одного погляду на володаря Півночі виявилося достатньо, щоб зрозуміти — він не передумав. Безпристрасне обличчя як завжди нічого не виражало, і, разом з тим, вигляд був дуже похмурим і суворим.

До того ж, він змінив звичайну сорочку і штани на парадний костюм з довгим плащем, облямованим хутром. Виглядало достатньо переконливо. Істинний король своїх земель.

— Дуже красиво. Але не вистачає корони, — пирхнула Алекса.

Насправді, дівчина розуміла, що все це заради неї, і від цього ставало одночасно смішно і сумно. Альдар вважає, що вона закохана в іншого і, разом з тим, хоче постати перед нею в кращому світлі. Це давало надію, що Крижаний все-таки відтане і змінить гнів на милість.

У відповідь він лише презирливо прижмурився і клацнув пальцями. Над його головою тут же скочили сніжинки, які мить перетворилися у срібний обруч з великим каменем у центрі, схожим на прозорий шматок льоду.

— Знаєш, Альдаре, ти сердишся на мене, і це нормально. Тому що тобі простіше бути розчарованим. Тобі простіше самому вважати себе чудовиськом, ніж повірити, що є хтось, хто бачить в тобі людину. Я сильно обтяжую тобі життя, адже так? Тому ти і хочеш, щоб я пішла.

— Ні, княжно, — губи Крижаного скривилися в невеселій усмішці. — Все тому, що ти вагітна і більше твоя присутність тут не потрібна. Мені нема за для чого терпіти тут тебе і твої капризи дев'ять місяців, якщо я можу потім прийти і забрати дитину.

Алекса втомлено закрила очі. До чого ж неможливий, впертий... дракон! З іншого боку, вона дійсно зараз не проти відвідати маму і брата. Упевнитися, що з ними все в порядку. А потім, коли Альдар відійде, вона спробує поговорити з ним знову. Принаймні, вона щиро сподівалася, що він відійде.

Сперечатися і намагатися зараз щось доводити було марно, та й якщо вже бути до кінця чесною, не дуже-то хотілося. Було дуже прикро за те, як Альдар вчиняє з нею. Коли ще недавно він був такий милий, дивився на неї з таким трепетом, а тепер його погляд метає блискавки, а губи кривляться, ніби перед ним не вона, а жебрачка, потворна бродяжка! Гордість шепотіла крамольні думки, хотілося вище задерти ніс і не прощати володаря Півночі, навіть якщо він впаде прямо зараз на коліна.

Очі щипало від сліз, що не пролилися, горло скувало спазмом.

— Тобі потрібно що-небудь взяти?

— Я прийшла в твій замок з порожніми руками, як ти пам'ятаєш. Так що забирати з собою мені нічого, — Алекса схрестила руки на грудях, всім своїм виглядом показуючи, що від нього їй не потрібно нічогісінько.

Навколо неї в ту ж мить закружляв сніговий вихор, а за мить вона вже стояла в центрі розкішного зеленого саду.

Часто дихаючи, Алекса протерла очі руками. Яскраве літнє сонце сліпило, змушувало жмуритися, буйство фарб і кольорів збивало з пантелику.

Він все-таки зробив це! Ревнивий дурень!

Дівчина важко проковтнула, часто-часто кліпаючи очима і намагаючись стримати істерику, що вже підступала.

— Непослуху! Непослуху... — без особливої надії покликала вона. Може, хоча б хатш не кинув її?

В ногу тут же ткнувся гострий писочок, Алекса опустила погляд і з полегшенням розсміялася, від сміху виступили сльози, які миттєво перейшли у схлипування.

Дівчина обняла звірка, утикаючись в пухнасту шерсть. Адже вона не хотіла плакати, намагалася стриматися...

Непослух поклав передню лапку їй на плече, наче обіймаючи, і від цього стало ще гірше, жалість до себе затопила її з головою.

— Лексо! Лексо, це ти?! — раптом звідкись з боку на неї набіг маленький чорнявий вихор, збиваючи з ніг і обіймаючи. — Мама казала мені, що ти назавжди поїхала, а я не вірив, я все чекав і чекав тебе! Лексо! Ти приїхала!

— Кевіне, — Алекса взяла обличчя брата в свої руки, намагаючись розгледіти, помітити кожну найменшу зміну. — Як же ти підріс. Ми не бачилися зовсім небагато, а здається, що пройшов не один місяць.

— Ти плакала? Тебе хтось образив? — брат виглядав стурбованим. Брови зійшлися на переніссі, маленький рот вперто стиснувся у тонку нитку — він наче був готовий негайно стати на захист сестри.

— Ні, ні. Все в порядку, — вона витерла поспішно щоки, — це просто...

Вона озирнулася в пошуках Непослуха, але того вже й слід прохолов. Очевидно, з підростаючим поколінням хатш знайомитися бажання не мав.

— А де мама? Відведеш мене до неї? — різко змінила вона тему, і Кевін відразу переключився.