9

Так швидко я бігала ще на шкільних змаганнях зі спринту, коли вирвати перемогу у затятої стерви-суперниці було справою честі та принципу. Пам'ятаю ще, як вона пижилася щоразу і влаштовувала скандали, суючи свій конопатий носик, обрамлений яскравими рудими хвилями в чужі справи, вічно ми з нею конкурували, але тепер у мене й суперниць близько немає. І мова зовсім не про шкільні витівки та безглузді дурниці. Від "Арін, Сергій розбився" і до шин, що завихрялися в сніговій лавині, під жовтим ковпаком таксі, пронеслося ціле життя перед очима. Слово честі, не знаю, як так вийшло. У вухах задзвеніло, я навіть не пам'ятала, коли дісталася і що сказала Кирилові. Взагалі, чи сказала. Все як у густому, в'язкому тумані, я ніби різко в нього пірнула, хлинувши з одного виміру, все мені побачилося зовсім іншим.

- Ірко, - і бліде обличчя подруги в коридорі лікарні відсвічувало моторошно, наче відблиск білих стін у непроглядній темряві. Рудоволоса красуня, душа будь-якої компанії та яскрава заводила, але зараз на ній не просто обличчя немає, вона ніби з хреста знята.

- Що говорять? Живий?

- Живий, - пропищала Ірка, шморгаючи носом.

Я присіла поряд, обняла її, відчуваючи, як наливається вагою кожна мембранна клітина.

- Не втримав кермо, на повороті з'їхав і врізався у дерево, - ділилася подруга. - Арін, він же інвалідом тепер може залишитися. Що мені робити? - Завила Іра, ридаючи у мене на плечі.

Серце так стислося за подругу. Нехай ми з нею недовго дружимо, але здається, ніби не так, і зв'язок наш триває звідкись із минулих століть.

У почуття мене приводить телефон і то не відразу, він вібрує вхідним від Кирила. Виявляється, він мені дзвонив та дзвонив, а я навіть не чула.

- Аріно...

- Кирюш-ша, - сама не знаю, як так вийшло і звідки воно взялося, навіть не подумала як зменшувально-пестливе саме по собі зісковзнуло з губ. Відійшла трохи подалі, озираючись на бліду Ірку. Кирило якось дивно затримав дихання, зупинився, він ніби завмер з того боку дисплея, забуваючи дихати. - Я в лікарні, вибач, що втекла. Чоловік подруги потрапив у аварію. Не можу залишити її одну.

- Ти у міській?

- Так.

- Я зараз приїду.

- Не треба, Кириле, - хоч і всередині все ламалося, протестувало і дивним чином збунтувалося. Хотіла!  Я хотіла побачити його зараз. - У тебе сьогодні день батька та дочки. Злата була така щаслива і вже точно не пробачить тобі, якщо підеш. Ти обіцяв.

- Вона загубила тебе, - з легким сумом каже Кирило. - Шукає, не розуміє... Думає, це вона винна, що ти пішла.

- Так, недобре вийшло, - я з досадою хитаю головою. Зажмурююсь, притискаю пальці до скронь, намагаючись вгамувати раптом спалахуючий головний біль.

- Я хотів би... поговорити, - його дихання обірвалося в грудях, ми ніби обмінювалися чимось важливим і потаємним, але в той же час загадковим і незрозумілим. - І дещо тобі пояснити. Вибач, що так сталося. Ти напевно думаєш, що я якийсь неправильний чи надто нав'язливий. Але все це не просто так, Аріно. І я впевнений, що ти зрозумієш мене, як тільки вислухаєш. Ти ж теж це відчула. З найпершої зустрічі, зізнайся. Наче наш зв'язок, він набагато глибший, ніж здається. Я мушу розібратися і зрозуміти, звідки воно.

- Кір, - мені жахливо зводить грудну клітину і дихати стає дуже важко. - Господи, так. Я не знаю, що це, але я теж відчула.

- Тоді давай у цьому разом розберемося. Я приїду...

- Не зараз. Прошу тебе, Кір, - я майже благаю, знижуючи до шепоту голос. - Прошу, я не можу ясно думати. У мене такого ще не було ніколи. Ти скажеш, що я збожеволіла...

- Говори, - тон його голосу поважчав, став наполегливішим, він раптом напружився і натягнувся, ніби збирається зламатися вщент і переродитися в ту ж мить.

- Мені чомусь здається, що в тебе був зламаний мізинець на лівій нозі і твоя спина, там лишився рубець від опіку. А-а, Кириле, я не розумію, що відбувається.

- Аріна...

- Я повинна йти, мене Іра загубила, - серце стискається через раз, посилено перекачуючи кров'яну рідину, я оглядаюся на мить і прикриваю очі, але біле обличчя Ірки, побачене секундою раніше миттю викидає з голови всі неправильні думки, і я наважуюсь обірвати цю до дурного дивну розмов. - Вибач, Кириле.

Так, вони надто неправильні.

***

Надворі вже потемніло. Сутінки продовжують згущуватися, охоплюючи темнотою все, до чого торкаються. На небі вже мерехтять зірки і білий сніг іскриться під світлом повного місяця. А він таки приїжджає до лікарні. Розпалений і неспокійний, охоплений якимсь глибоким почуттям, що віддає мені в груди. Тепер цей чоловік стоїть на порозі лікарні і, побачивши мене, розгонистим кроком прямує до мене.

Іра якраз відійшла, її покликав до кабінету лікар, щоб поговорити віч-на-віч, і я скрипучи серцем відпустила її, але так і не змогла випалити з думок бліде, заплямоване сльозами обличчя подруги.

- Кириле, - плюю на всі правила і обіймаю його. Чоловік спочатку сторопів, але обійняв у відповідь і притиснув до себе. Мені так подобається його запах, те, як я почуваюся в його обіймах, і здається, ніби це зовсім не марення. Те дивне, що між нами, не марення. Хоча й розумію, що всі мої почуття зараз збудовані шоком, і мозок просто багато чого додумує сам. І наш спонтанний телефонний діалог все ще здається мені чимось неймовірним і нереальним, що за межами мого розуму. Все звичне просто перекинулося нагору ногами само собою.

- Як твоя подруга?

- Погано, але тримається. Даремно ти приїхав, - розтискаю обійми, з досадою розуміючи, що втягнула його у свої проблеми. - Де Зефірка?

- Вдома. Я залишив її з Лізою, це моя хатня робітниця і за сумісництвом няня.

Я киваю, глухо дивлячись кудись у підлогу.

- Послухай, вибач мені, - раптом вибачається Кирило. - І за поцілунок цей у кафе та за Кіру теж вибач.

- Який поцілунок? - піднімаю голову, не розуміючи. На обличчі чоловіка читається здивування. 

- Неважливо, - хитає головою і тягнеться в кишеню за дзижчачим мобільником.