7

Почувши гул мобільника, я повертаюся до столу, на якому він лежав. Примружуюся і дивлюся на телефон, що дзвонить. Проходить приблизно кілька секунд, він замовкає і на мене падає бажана тиша. Я з садистським задоволенням усміхаюся і з головою пірнаю назад. Копатися під умивальником на мокрій підлозі о десятій годині вечора, ну так, тільки про це я цілий день і мріяла. Але телефон знову все псує, знову задзвонивши.

Кидаю викрутку і підриваюся за мобільником, бурчачи собі під ніс про те, наскільки жахливий і несправедливий цей тлінний світ.

- Так! - зло гаркаю в трубку.

- Аріна? Це Кирило.

- Кирило? - від подиву вся злість вмить схлинює, звалившись на підлогу разом з щелепою. Про всяк випадок відліплюю телефон від вуха і дивлюся на дисплей - номер невідомий. - Той, що батько Зефірки?

Прикушую нервово губу. Так, я відмовила йому в побаченні. Причина проста: я банально злякалась. Не звикла я кидатися у вир із головою. Тим більше мені потрібно переварити вчорашнє знайомство.

- Так, - у слухавці чується сміх. - Той, що батько Зефірки. Не спиш?

Зиркаю косо на чарівні тазики з водою, мокрі ганчірки та брудну підлогу... Ага, а як же.

- Е-е, ні.

Ящик з інструментами як на зло падає на підлогу. По повітрі проноситься неймовірний гуркіт.

- У тебе все добре? - З підозрою запитує чоловік.

- Так, - відповідаю я, тут уже зовсім здавшись. - Просто в мене прорвало трубу.

- Знову? - спантеличується Кирило. - Я ж усе полагодив, начебто не повинно.

Зажмурююсь, затискаючи пальцями віскі.

- Ні-ні, це інша.

- Якась зовсім бідна в тебе техніка, Арино, - посміюється Кирило. А ось мені щось зовсім не до сміху.

- Навіщо ти зателефонував? - випалюю я. Ну так, нічого краще мені на думку не спало.

Чоловік замовкає на якусь мить.

- Тобі потрібна допомога?

Кидаю косий погляд на розгромлену кухню. Те ще видовище.

- Ти ж не тому дзвониш, - видихаю я.

– Ні, не тому.

- І все ж?..

- Я обіцяв Златі провести день із нею.

- І? – нервово підганяю його я.

- Не хочеш розділити його з нами?

- Я... що? - абияк видавлюю з себе.

– Прогулятися з нами, – повторює чоловік, підтверджуючи свої слова, сказані раніше. - Кафе, ресторан, все, що захочеш. Просто Злата дуже хоче побачитися з тобою і... Я також.

- Я навіть не знаю...

- Будь ласка, - м'яко промовляє чоловік. - Не примушуй мене розчаровувати дочку.

- Гаразд, - видихаю я.

На тому кінці зависає здивована тиша.

- Гаразд? - недовірливо перепитує Кирило.

- Так, гаразд, - на губах сама собою з'являється посмішка.

– Я наберу тебе завтра.

- Що ж, чудово. До зв'язку, - з усмішкою прощаюсь я і натискаю на відбій.

***

На годиннику п'ята ранку, на голові вороняче гніздо, підлога залита водою, а під мийкою... Кирило.

Самий що не є подаруночок мені під ялинку.

Чи думала я, що він примчиться з першою ранковою зорею рятувати мене від потопу? Та ні в житті. А тому що, якби думала, то хоч би розчесала волосся, а не зустрічала як домовенятко Кузя, перш ніж відчиняти двері несподіваному гостеві.

Бери і не викаблучуйся, - сказала б Ірка. І я вже чую цей зчеплений зубами шиплячий голосок у своїй голові, що піддає стусани під зад. Вперше в житті шкодую про те, що я така сумлінна та правильна дівчина. Замість того, щоб охмурити багатого мужика, продовжую ходити на роботу, чесно трудитися і жити від вихідних до вихідних. Але що є, те є.

- Ну і ну. Та тут роботи непочатий край.

– А?

- Я кажу, заржавіла в тебе труба. Взагалі, я розібрав би все і фанову трубу замінив, якось дивно в тебе тут все барахлить. Тут потрібний хороший фахівець.

Дивлюся мовчки, огорнута махровим халатом, уп'явшись у чашку чаю, об яку грію руки. Не знаюся я на всіх цих штучках.

– Готово, – виїжджає з-під труби, згрібаючи інструменти. - Приймай роботу.

Поки чоловік піднімається, встигаю оцінити ситуацію. Я з подивом розглядаю результат, поки він витирає із себе сліди сажі та іржі, приділяючи увагу кожному пальцю.

- Дякую. Дякую, але...

– Що? - Чоловік складає губи, а потім піднявши брови кидає погляд у вікно. - Що таке? Нас знову замело?

- Ні, - усміхаюся, хитаючи головою. - Ти просто забруднився весь. Ось тут. Тут. І он тут.

Я й сама не зрозуміла, як це сталося, але мій палець вже відпечатався на його обличчі, перебравши весь бруд на себе. Ось тут, тут і он тут.

- Вибач, - поспішно відступаю, відчуваючи, як щоки залилися рум'янцем. Збентеження взяло гору, коли я спіймала погляд, що блиснув у мій бік.

- Тобі чай поставити чи каву?

- Став, - невизначено кидає, віддаляючись під моїм поглядом у ванну.

Я застаю його, що струшує мокрі руки в раковину, подаючи свіжий рушник. Моє дихання вибилося з грудей, коли він раптом перехопив моє зап'ястя, смикнувши на себе. В голові за ті нещасні три секунди встигло пролетіти все, від паніки та обурення до якогось дикого невловимого переживання.

- Красива родимка, - задумливо оглядаючи маленьку цятку у вигляді серця озвучує Кір. - Незвичайна.

Кілька секунд тиші, я відчуваю, як дихання переводиться. Він підводить голову, дивиться на мене. Відчуваю тепло там, де мене тримає, трохи вище за зап'ястя, стає гаряче, розповзаючись по контуру біля маленької цятки. А що я? У житті я, звичайно, чула всяке, але схоже, мої родимки бачили більше компліментів, ніж я сама.

- Е-е... Спасибі?

- Знаєш що, Арино, - відпустивши мою руку, видихає перед дзеркалом. - А зроби мені краще чай. Каву не п'ю часто і тобі не раджу.

Ідучи дорогою на кухню, замотуючи на собі пояс халата, я тільки й думаю про те, як видихнувши коротко, він зімкнув губи і заходили ходуном на мить його груди. Я присягаюсь, він хотів сказати щось зовсім інше.

***

Дзвінкий тріск чашки відбивається хорошим таким оглушливим шоком на моїх барабанних перетинках.