3

- Привіт, - на порозі мого будинку стоїть чоловік моєї мрії. Серйозно! Виліплене мужністю підборіддя, спокушаючий розріз темних очей, створена магнетичною аурою чарівність. Офіційно заявляю, що всіх мужиків із любовних романів посилаю у вільне плавання, бо я знайшла свій ідеал. Тримайте мене семеро, я зараз впаду!

- Ти залишала заяву в поліції, - голос, що плескає заразливим спокоєм, крутить мені голову. А-а, як би в непритомність не впасти. – Про те, що знайшла дівчинку. Я її батько.

Стою, точно вкопана.

- Можна увійти?

Киваю, тремтячими руками відчинивши двері ширше. Хто ж знав, що поява гарячого красеня в моєму будинку геть-чисто відіб'є у мене мовну функцію... І опорно-рухову, до речі, теж.

Мій непроханий гість по-господарськи заходить у будинок, не поспішаючи роздягатися.

- Вона спить, я б не хотіла її будити, - хрипко вимовляю я. А ось і голос прорізався.

Чоловік повільно оглядає мою скромну оселю, киваючи самому собі.

- Добре, я тоді почекаю, - завалюється всередину прямо в черевиках і штовхнувши нахабно мою щелепу, що впала, кудись під диван, плюхається на нього зверху. - Ви ж нікуди не поспішаєте? - Запитує ніби раптом згадавши.

– Я? Ну взагалі...

- Це що у вас, уламки скла на підлозі? - нахабно перебиває чарівний негідник. - Я хотів би подивитися, чи з нею все добре.

Очі, що спадахнули недовірою, блиснули напружено в мій бік. Пха. Та будь ласка. Махнувши рукою у бік спальні, мовчки скидаю підборіддя.

Чоловік піднімається і йде широким кроком туди, прочиняючи двері. Я ж не утримуюсь, йдучи за ним. Встаю навшпиньки, виглядаю ззаду через могутнє плече в тонкий отвір, де солодко сопе маленька Зефірка. Чоловік милується нею кілька секунд, виглядаючи вразливим, після чого повільно видихає, все ж таки прикриваючи за собою двері.

- Переконалися? Руки ноги на місці, сліди побоїв відсутні, і ні, я не пожираю серця дітей на вечерю.

Чоловік дивиться на мене з поки що незрозумілими емоціями в очах.

- Гумориш, - губами повзе зрозуміла тільки йому усмішка, коли він піднімає обличчя, знову оглядаючи будинок. - Ти сама живеш?

- Переживаєте, щоб Зефірку ніхто не з'їв? - Кажу уїдливо. - Слухайте, а знаєте що? - Раптом видаю я, слідуючи по п'ятах, коли він спокійнісінько собі повертається у вітальню, проігнорувавши мій безглуздий жарт. - Давайте я все-таки розбуджу вашу Зефірку. Поїдете собі спокійненько додому, до дружини, якраз новий рік там, свято, всі справи...

- У жодному разі, - суворо перебиває мене чоловік. - Хай спить, я зачекаю.

Плюхається на диван, беручи зі столика жіночий журнал про моду. Я схрещую руки на грудях, мружачись.

- І немає у мене зараз дружини. Ми з Зефіркою цієї новорічної ночі зовсім одні.

- Ви що, назвали її, як солодке тістечко?

- Її звуть Злата. Ласкаве «Зефірка» придумала моя дружина, - різко закриває журнал і піднімаючи погляд з якоюсь дивною обережністю мружиться на мене. – Ми з вами ніде не перетиналися? Ми з вами ніде не перетиналися? Готовий заприсягнутись, що ти та, кого я шукав останні три роки..

- Що?

- Що?

Ми вимовляємо майже одночасно. Я широко розплющивши очі, здивовано дивлюсь на чоловіка, який в наступну мить коротко прочищає горло і відводить очі, ослабляючи вузол краватки з-під розстебнутого пальто. Я ще деякий час дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, що це все означало, але не отримавши відовіді на своє мовчазне питання, коротко відповідаю, намагаючись тримати спокійним тон.

– Я переїхала сюди два місяці тому. Тож навряд чи ми з вами зустрічалися.

Чоловік киває і більше не ставить зайвих запитань. Так би й напевно продовжилися наші безглузді мовчазні посиденьки, якби зі спальні раптом не пролунав переляканий до смерті голос дитини:

- Аліна!!!

Батько Злати сам не свій кидається до спальні. Поки я відходжу від потрясіння, повільно поглинаючи інформацію, звідти вже долинають плаксиві схлипи та дитячий плач.

- Татусю, татко... ТАТО!

Відмерши, я навшпиньки підходжу, відчуваючи себе зайвою у власному будинку. І ж зовсім не для моїх очей призначена ця дико зворушлива картина.

- Зефірко моя, - цілує в обидві щоки, обіймає своє чадо, притискає до себе, стираючи сльози. - Ну все-все, зараз поїдемо додому.

- А Аліна поїде з нами?

- Ні, Зефірко, Аліна залишиться вдома.

- Аріна, - тихо поправляю, спостерігаючи з порога.

Чоловік кидає на мене швидкоплинний погляд, тільки зараз помічаючи.

- Аліна мені ще шоколадний зефіл обіцяла, - видає йому це сонне диво.

Батько дівчинки піднімає на мене глибоко приголомшений погляд.

- Ви що, годували дитину солодощами?.. - здивовано видихає. - Їй не можна багато. У неї алергія на шоколад.

- А що мені лишалося? Вона була голодна і налякана, - гублюся від такої несподіваної ворожості, коли бачу, як він вовком на мене дивиться. - А нема чого залишати дитину без нагляду в такому великому людному місці! – вигукую скривджено, бо правильно кажуть, що найкращий захист – це напад.

Чоловік стискає щелепу і рухає жовнами, виглядаючи злим. Здається, з'їденою загрожує тут бути зараз лише мені.

- Я помилився. Ми з вами точно не перетинались. Ви зовсім не вмієте поводитися з дітьми, - видає стримано, проходячи повз з дитиною на руках, проте роздратоване зітхання видає його справжні почуття.

- Ну так. Зате ви у нас тато року, - кривлю губи у широку спину. - Дуже іронічно називати дитину тим, на що в неї алергія. У вашої дружини, мабуть, дуже гарне почуття гумору!

Чоловік зупиняється, кидаючи на мене колючий погляд:

- Ми їдемо, зараз же.

- Завдяки вам, до мене завтра навідаються органи влади, щоб викрити у крадіжці та перевірити моє майно! Тож дякую за влаштований мені подарунок напередодні свята та вбиті нерви.

– Що?

- І за зіпсований вечір теж дякую. Мені сподобалася ваша дочка і все було дуже непогано, поки ви не вдерлися нахабно в мій будинок і все зіпсували! Мені глибоко шкода, що у Зефірки такий зарозумілий та егоїстичний батько.