24

Або ми з тобою розгребемо це лайно разом, або разом підемо на дно.

А ми ж уже йдемо на дно. Підлога під босими ногами така холодна, від неї вся шкіра мурашками покривається, і вони ніби дрібними голками встромляються в плоть.

Кирило поїхав на роботу, а я так і залишилася в дитячій доти, доки Зефірка не прокинулася. Довго думала про все і згадувала, коли ми з чоловіком майже перейшли в режим війни. Він твердо налаштований на примирення, але я не можу. Не можу, доки всі пазли не складуться в ціле. А їх бракує, цих пазлів. Картина начебто склалася, багато чого я згадала, але залишилися прогалини. Порожнечі, які мені нема чим заповнити. На душі так сіро та порожньо, мені зовсім нічого не хочеться.

Мене здивувало те, що чоловік так просто поїхав. Розумію, що у нього робота і статус, хочеш не хочеш, а треба тримати планку. Але чесно кажучи, після того випадку я вже боюся залишатися наодинці з дитиною. Аж раптом усе повториться і дочка знову переживе подібне? Ось що мене хвилювало. А трохи пізніше, коли я годувала на кухні доньку, пролунав дзвінок у двері. То була Ліза.

- Доброго ранку, Аліно Сергіївно! Мене прислав Кирило Олександрович, сказав приїхати, бути під рукою в разі чого... Але якщо ви проти, я зараз же піду.

- Ні, Лізо, все гаразд. Проходь.

Відступила, прочинивши двері ширше і дозволивши хатній робітниці пройти всередину. Ліза довго зволікала, пораючись з верхнім одягом, а коли це стало зовсім вже недоречно, нарешті здавлено заговорила, винувато піднявши очі:

- Пробачте мені. Я довго думала про той випадок і не могла зрозуміти, звідки ті труси взялися. Може й справді недогляділа чи випадково закинула, це моя помилка, вибачте.

Господи, а я вже й забула про ті злощасні труси. Швидше за все це залишила коханка колишня. Так би мовити, наостанок мені подаруночок. Ну до чого тут Ліза? Дитина вона ще зовсім, куди їй до підступів?

- Не варто виправдовуватися, Лізо. Це Кіра влаштувала, а ти виявилася крайньою. Я це вже зрозуміла.

Повеселівши, Ліза відразу кинулася до Зефірки, перед цим запитавши дозволу. Дочка теж повеселішала, навіть розцвіла на очах. Знаю, мене не було три роки. Зараз це усвідомлення накрило з головою. Коли вона зробила перші кроки? Коли сказала заповітні "мама" і "тато"? Коли моя дочка встигла вирости? Розуміла, що багато прогавила і вже не повернути цей час. Це усвідомлення з'їдало мене зсередини і не було видно просвіту. 

У таких збентежених нетвердих думках і пройшов майже цілий день, а коли залишилося всього кілька годин до приїзду Кирила, я раптом схаменулась. Не знала, чи роблю правильно, але все ж таки набрала Іру. Розуміла, що безглуздо, і вважати її подругою після всього я не зможу, але мені потрібно було зібрати пазли, яких не вистачало.

- Я не хочу з тобою спілкуватися, Аліно, - приголомшила мене Іра, тільки-но на тому кінці був прийнятий виклик. Мені здавалося, що це я мала говорити ці слова, але ніяк не Іра.

- Послухай, Ірино. Навряд чи Кирило це схвалить, але... Я не можу залишити дочку, і з собою взяти теж не зможу. Приїдь до мене, треба поговорити. Це важливо.

- Ти зараз знущаєшся з мене? Твій Кирило розітре мене в порошок, якщо я це зроблю. Так що ні, Аліно. Вибач, але я пас. Я допомогла тобі, коли ти просила мене про це. Чого тобі ще треба?

Я їдко посміхнулася:

- Підсунувши мені небезпечні транквілізатори?

– Я тебе попереджала, що можуть бути наслідки. Ти погодилась.

– Я нічого не знала! - вигукнула в серцях, і закусивши губу озирнулася на Лізу і дочку, що грались у вітальні, а потім прикрила двері кімнати, продовживши тихіше: - І про чоловіка і дочку не пам'ятала. Я ж навіть свого справжнього імені не знала. А ти навмисне мені їх дала. Щоб я нічого не змогла згадати.

- Ні, Аліно. Тебе мучили болі. Тому я тобі їх дала. Я лише виконувала свою роботу.

- Відмінна робота, Ір! - посміхнулася уїдливо. - Ти всі два місяці мовчала. Про те, що ми колись були знайомі, не сказала. І про те, що в мене є чоловік та дочка, ти теж промовчала. І ж, напевно, знала, як він мучиться. Якби не випадок, то хто знає, як усе склалося б. У мене тільки одне питання, - я замовкла, переводячи довго подих, бо говорити стало зовсім важко. - За що, Іро?

Голос мій надломився і вся витримка зійшла нанівець, ноги підкосились і по щоках заструмували гарячі сльози. Я думала, що моя співрозмовниця пом'якшиться і щось відчує, але помилилася. Видимо, надто погано я її знала. Або ж, не знала зовсім її справжню. 

- Ми ніколи не були подругами, якщо на те пішло, - холоднокровно відповіла тепер уже точно колишня подруга. - І ти чудово знаєш, що колись Кирило залицявся до мене.

І вона кинула слухавку.

***

– Аліно. Аліно, що ж ви так соромитесь. Запевняю вас, я не бачив таких ескізів уже цілу вічність. Це буде шедевральний показ.

- Ви так думаєте? У мого чоловіка щодо цього трохи інші думки.

Дівчина підняла очі, надихнувшись ідеєю про високу моду. Вони з Владом чудово потоваришували останнім часом. Бог з ним, з тим поцілунком, адже він вибачився, визнав помилку. Правда, довелося приховати від Кирила те, що вони сьогодні зустрілися, бо так би він точно нервував даремно... Адже все добре. І приводу для занепокоєння немає. Вдома на неї чекає коханий чоловік із донькою, і на роботі теж все чудово. Хіба може бути щось прекрасніше?

- Ваш чоловік зовсім не розуміється на мистецтві моди. Хто він у вас за фахом, юрист?

- Адвокат, - поправила дівчина, все ще бентежачись від таких питань. Досі не могла звикнути до такого статусу – статусу дружини адвоката. І не аби якого - а найкращого адвоката на світі.

- І він, напевно, жодного разу не цікавився роботами своєї дружини.

- Чому ж. Він завжди цікавиться, як просуваються мої роботи.

- Але ж зізнайтеся, що йому немає справи до того, що ви створюєте. Адже це така цінність у наш час, створювати такі унікальні речі...