15

- Підніми слухавку, що ж ти.

Іра, здавалося, чекала цього сильніше за мене.

Я дивилася на мобільник, що з кожною вібрацією все більше пересувався до краю столу, відчуваючи, як в одну мить мене хвилею накривають бурхливі річки занепокоєння: раптом щось трапилося? Видихнула важко, хмурячи задумливо лоба, уперши погляд у екран свого мобільника. На ньому все ще висвічувалася безтурботна фотографія Кирила, що нічим не передавала справжнє становище.

Усередині все підібралося, занепокоїлося, підсвідомо чекаючи гіршого, і тут... Екран нахабно згас. Перед тим, як палець опустився, щоб благополучно прийняти виклик. Я ляснула віями, провела по екрану ще раз, натиснула по кнопці. І нічого! Дзвінок продовжує транслюватись, а ось більшого зробити виявляється я нічого не можу.

- Слухай, Ір, даси зі свого подзвонити? - прошу я, розуміючи, що телефон заглючив, і спантеличено згадую: - Я ж номер не пам'ятаю.

Іра хитає головою, бурчачи про те, що все зі мною зрозуміло, допиває свій чай, щось ще нарікаючи на несправедливість керівництва, а потім їй дзвонить чоловік і мені доводиться випровадити її додому.

Не розповіла.

Я не розповіла їй правди.

Попрощавшись з Ірою, все ніяк не могла заспокоїтися. Півгодини мого терпіння, пошуків інструкції, що завалялася, нервового тикання навмання, і о диво! Телефон знову ожив.

- Кирюш-ша... - видихаю, коли виклик прийняли.

Декілька секунд на тому кінці стоїть тиша. Я вже занепокоїлася, відірвала телефон, щоб подивитися, але ні, не помилилася, секунди йдуть, а ось співрозмовник не поспішає відповідати.

- Так, саме так і називала, - нарешті посміхнувся Кирило.

Я зніяковіла, розуміючи, що знову забулась.

- А я якраз, - переводить подих, - згадував наш перший поцілунок. Ти тоді дико бентежилася, бо не вміла. Ми дивилися з тобою на зірки під нічним небом. Ти ж у нас романтик до мозку кісток, чи не так? - жартує Кирило, але сміх у нього натягнутий, трохи гіркий, від чого мимоволі затримую подих. - Лікар рекомендує нагадувати тобі про дрібниці, говорити про минуле. Може ти сама... Щось згадала? - обережно цікавиться Кирило і по затримці в його грудях, я зрозуміла, що це питання для нього набагато важливіше, ніж я могла уявити.

- Ні, Кириле, вибач, - жаль, але мені нема чим його підбадьорити. - До мене Іра приходила.

- Що хотіла?

– Її звільняти збираються.

- Ось як, - тільки й хмикнув чоловік.

- Кириле, - я все ж наважуюсь спитати. - Скажи чесно, ти до цього маєш відношення?

Декілька секунд звучала тиша. А потім знову заговорив.

- Я саме тому й зателефонував, Арино. Хотів попередити тебе. У жодному разі нічого їй не розповідай... Якщо спитає про таблетки, скажи, що продовжуєш приймати.

- Добре, окей, але я все одно нічого не розумію, - зажмурююсь, прикладаючи пальці до скронь. - Що з цими пігулками не так? Вони мені справді допомагали, - розумію, що зараз мені просто необхідна ще одна. Та ось тільки їх немає, Кирило забрав.

- Аліно... Я й сам поки що не можу дати тобі відповіді. На добраніч, Аліна. Тепер уже точно, - прощається він, і коли я дивлюсь у згаслий екран, я розумію, що він знову мене назвав Аліною. А я навіть не заперечила.

***

- Аліна... Пливіт, - Зефірка зазвичай активна і сповнена невичерпної енергії, але зараз дівчинка ледве пересуває язиком. 

Серце так сильно стискається, коли я бачу тендітне тільце, обмотане проводами. Це так несправедливо, що це відбувається саме з нею.

- Привіт, крихітко. Ну як ти почуваєшся?

– Нолмально.

- Ти така розумниця. Лікар сказав, що ти була дуже хороброю дівчинкою.

- Угум... Тільки зивотик ще тлохи болить. А ще лікал змушував мене пити несмачні ліки та сказав, що від них у мене все плойде. Виходить, він зблехав?

- Де тобі болить? Покажи, - нахиляюся, прибираючи трохи ковдру.

- Ось тут і ось тут, - мала натискає пухким пальчиком. Я м'яко погладжую хворе місце.

- Зараз поцілую і все минеться, - шепочу я.

- Аліна... А ти мені казку почитаєш, як тато? - Раптом просить малеча. Я гублюся, зловивши себе на думці, що не пам'ятаю зовсім жодних казок.

- Яку казку тобі почитати?

- Пло сілого вовка і класиву цалівну. Мені ланіше мама її теж читала... Я не пам'ятаю, але тато казав, що вона мені щовечола співала колискову й лозказувала якусь казку. А потім цілувала у лобик.

- Ось так?

Нахиляюсь і залишаю маленький поцілунок, прибравши волосики з чола. Це вийшло спонтанно, необдумано, тільки після цього я зрозуміла, що зробила. Здається, ніхто не помітив цієї маленької затримки, крім мене. Малятко киває, стискаючи міцніше плюшевого кролика.

- А ще тато казав мені, що вона загубилася... Аліна, а як це загубитись? Вона що, забула як повелнутись? - Запитує Зефірка, на що я навіть не знаю, що відповісти.

- Так, сонце, саме так все і було, - лунає голос Кирила. - Але здається твоя мама знайшла дорогу додому...

- Плавда? - з надією запитує Зефірка.

У цій кімнаті здається затаїли подих все, і я теж. Піднімаю очі на Кирила, в них застигає нічим неприкритий жах та страх. Навіщо? Чому зараз? Він справді хоче розповісти правду?... Я не була до цього готова.

- Правда, сонечко, - Кирило, який спостерігав за нами зі схрещеними на грудях руками, нарешті відлипає від підвіконня. Він звертається до Зефірки, але його очі при цьому не відриваються від мене, ніби ці слова призначені не їй, а мені. - Вона дуже тебе любить і чекає не дочекається, коли тобі сама про це скаже. Їй просто треба все згадати.

Моєю потилицею пробігають неабиякі крижані мурашки. Я б сказала, що моє серце впало в самі п'яти, але воно провалюється кудись ще нижче, розкриваючи всередині бездонну вирву. У мене в животі з'являється різке почуття, ніби я падаю і нема кому мене зупинити. Напевно, воно називається безвихідь.

- Тоді скажи їй, аби швидше все згадала... - видихає Зефірка, солодко позіхаючи і засинаючи на ходу. Кирило тягнеться, вкриваючи її з кроликом, поправляє ковдру і цілує, погладжуючи лобик.