1

Це ще що за диво?

Стою, точно оглушена риба посеред торговельного центру. По підлозі котяться кульки - скляні іграшки на ялинку, які я придбала щойно в магазині. Не збиралася купувати, - у будинку всього вистачає. Але мені вони дуже сподобалися. Пролунав тріск, - хтось із перехожих наступив на іграшку, розчавивши. Сипаються лайки та оглядання, але слово честі, мені не до того. У мене щойно врізалася дівчинка. Та не проста, а справжнісінька маленька красуня!

- Звідки ти така взялася? - дивлюся на дівчинку, притиснувши долоню до грудей. Бог ти мій, насилу переводжу дихання.

- Я була з т-татом... - заїкається заплакана малеча. - Он там, - показує пухким пальчиком у бік магазину... з жіночою білизною. - А він узяв і кудись зник... Він що, мене більсе не любить?

Дивиться на мене великими очима, так ніби я маю дати відповідь, і раптом починає ревіти на весь голос.

Стою розгублено з щелепою, що відвисла. Навколо скупчуються люди, а до мене все це доходить, як до жирафа другого дня. Вона стверджує, що була тут із татом і загубилася! Мамочки, що ж робити!

Опускаюся навпочіпки, обережно з обіймами.

- Так, тихо. Тихо, не плач, - ну так, вже вона мене й послухала.

Нічого іншого не спадає на думку, згрібаю її в оберемок і несу дівчинку за собою. Почуваюся справжньою злодійкою!

- Ні! - одразу пручається мала, борсаючи ніжками. - Тато! Повелни мене до тата! Татку-у-у!

Реве на весь голос і брикається, гепнувши своєю маленькою неслухняною ніжкою мені по нирках. Та так, що в очах потемніло!

Мої нерви лопаються, як мильні кульки. Хочеться зараз зробити так само, закотити істерику і заплакати на весь торговий центр, як колись у дитинстві. А що?? Але боюсь, мене не зрозуміють.

Почуваюся справжньою злодійкою!

Опинившись у торговому центрі в останній день року, я і подумати не могла, що звичайне зіткнення з загубленою дівчинкою переверне моє життя на сто вісімдесят градусів, буквально розділивши його на «до» і «після»...

***

- Ну що, заспокоїлася?

Дівчинка мило відригує та піднімає свої великі горіхові очі. Дивиться на мене, моргаючи довжелезними віями, смішно забруднена карамеллю. Дивовижне поєднання кольорів, темні очі та світле волосся!

Сидить переді мною, в розкритій курточці, волосся з-під шапки кучерями посипалося вниз. Ну вилита кучеряшка Сью! Тільки, світленька. Напевно, очі їй все ж таки дісталися від тата, а волосся мамине. Ай!

Довелося мені пожертвувати річним запасом цукерок та помаранчевою "фантою" у блакитній пляшці. Передчуваю, її батьки не погладять мене по голові за таке. Але це диво мені так вимотало нерви, що я вже й на це готова.

Що я можу сказати? Довелося мені побігати по торговому центру, заглядаючи в десяток магазинів за її батьком і ще стільки ж разів почути кричуще "тато!", щоб вкотре вдаритися обличчям у багнюку, тому що вона помилилася. Слово честі, мене вже відвідала думка, що ніякого тата не існує, і це все чийсь безглуздий розіграш! Я навіть крадькома оглядалася, раптом десь стоїть прихована камера і завтра мене покажуть у якомусь ідіотському гуморному телешоу. Але якщо він все ж таки існує, я вже мрію подивитися в очі цьому балаболу. І виписати йому по самі... кххм. Ну не хоче ніяк зі мною розлучитися це диво! Не це, ох не це я мала на увазі, коли стоячи біля новорічної ялинки торік загадувала нарешті привести в життя своє "дітище". Бійтеся своїх бажань.

- Як тебе звуть, диво?

- Зефілка.

- Ти хотіла сказати, Зефірка?

- Я плосто "л" не вимовляю, - хмуриться діловито, озирнувшись на всі боки. - Я хочу в туалет.

Туалет... Спокійно. Дітей у мене зроду не було, але відвести дитину в туалет зовсім не важке завдання, правда?

- Тобі скільки років? - цікавлюся, тим часом вже починаючи в думці вираховувати мало не логарифмічні рівняння.

Дівча піднімає до мене долоньку з пухкими пальчиками, загинаючи тільки один палець, великий. Ага, чотири! Раптом загинає ще й вказівний. Хм.. То три чи чотири?

- Ну, ти вже велика дівчинка, на горщик вмієш ходити?

Зефірка киває, навіть не уявляючи, наскільки полегшила мені завдання. Ну ось, проблему вирішено!

- А горщика ж у мене немає, - спантеличено згадую, дивлячись тужливо в засніжене вікно.

- Гаразд, я зараз швидко збігаю до магазину. Потерпиш п'ять хвилин? - Дівчинка киває, хоча навряд чи їй у її віці є справа до того, що таке п'ять, або тридцять хвилин. - Нічого тут не чіпай і сиди тихо. Добре?

– Добле.

Як же чудово, що я живу одна.

Стоячи в одному чоботі, на ходу намотуючи на шию шарф, мене раптом як громом з неба вражає думка!
Господи, їй лише чотири роки. Куди ж її одну залишати? Аггрррр! Повертаюся, стрибнувши вперед на одній нозі.

– Слухай, плани змінилися. Підеш зі мною до магазину?

– Піду, – з важливим виглядом погоджується не моє диво.

- Давай тоді, йди до мене, я допоможу вдягнути шапку і застебну тобі курточку...

***

- З глузду з'їхала? Ти дитину чужу в свій будинок привела? — верещить Ірка мені у вухо, та так голосно, що панночка, яка стоїть біля мене, пересмикується і, окинувши нас із Зефіркою підозрілим поглядом, тут же відходить, кинувши сир назад на полицю.

Я тужливо зітхаю, подивившись їй услід. Повертаюся і згрібаю в візок кілька йогуртів та дитячих сирків. Ось так живеш собі виявляється, ні про що не підозрюєш, і тут на тобі, стаєш мамою за п'ять хвилин. Ні інструкції тобі, ні посібника до дії. Просто вручили дитину і поставили перед фактом. Вмієш, не вмієш, а доведеться. Так-то.

- Ну, а що мені треба було залишити її там? Одну, серед байдужого натовпу людей?.. – тихо сиплю, завмерши. І тут же злякано сіпаюся, бо моє диво ледь не спіткнулося об плінтусний горбик.

Затискаю телефон плечем, підхоплюю Зефірку і саджу прямо в горщик, що стоїть у візку. Так то краще.

- Сидітимеш тут, трохи зі мною покатаєшся, поки я не куплю все потрібне.