38

- Аріна? - Голос чоловіка ніби різко виринув на поверхню, висмикнувши мене з туману. - Що сталося? Мені здалося, що ти була дуже схвильована.

 Кирило. Буквально щойно я відчинила вхідні двері, щоби зустріти на порозі схвильованого чоловіка. Його груди високо здіймалися, а в очах панував хаос. Все через мій раптовий дзвінок. Я навіть не пішла сьогодні на роботу, несподівано в останню мить взявши відгул. Не знаю, що це і як пояснити, щось різко ринуло і мені здалося, що це життєво важливо, поділитися з ним своїм яскравим спалахом свідомості, але зараз я раптом розумію, наскільки це звучить шалено. Скоріше за все, Кирило неправильно мене зрозуміє чи скаже, що я божевільна.

 - Я, - затнулась, вже починаючи шкодувати, що у пориві йому зателефонувала. - Просто...

 - Ну, кажи, - підхопив чоловік, раптом схопивши мене за руки, чому я на мить здивувалася. А він здається й не помітив, продовжуючи стискати мої долоні та з тривогою заглядати у мої очі. Він ніби чогось дуже чекав... Чекав і водночас боявся.

 - Я... Мені здалося, вибач, - відмахуюсь я, обережно забираючи руки.

 Груди чоловіка різко опустилися і очі ніби згасли.

 – Арино, – видихає Кирило, і мені здалося, що в його голосі почулося розчарування. - Якщо тобі є що мені сказати, не приховуй.

Чоловік хотів ще щось сказати, але його телефон раптом завібрував, сповіщаючи про вхідний дзвінок.

 - Лізо, ну що знову, я зайнятий... ЩО?? Навіщо ти її взагалі впустила до будинку, Лізо? Що значить, не встежила? Негайно викликай швидку! Я зараз буду, - остання фраза вийшла на низькому тоні, майже з надривом, і я тільки на останньому помітила, що щось не так. Чоловік тримав у руці телефон, стискаючи його, опустивши голову, він шумно дихав, але більше нічого здавалося не видавало його стан. Його груди важко опустилися, ніби з них викачали весь повітря, він вмить змінився в обличчі, то блідий, то багряний. Усередині все підібгалося, я відчула, як приливає до обличчя жар і раптом до мене прийшло розуміння: трапилося щось страшне.

 - Що сталося? - заглушено питаю, але паніка вже зрадливо стиснула горло в лещата ще перш ніж мої слова вислизнули з губ.

 - Злата... Знепритомніла. Кіра нагодувала її якоюсь мерзотою, – сповіщає чоловік і нарешті наші погляди зустрічаються. У його - тривога та страх, у моїх - шок.

 - О Боже, - я з жахом прикладаю ладоню до губ, несвідомо схопивши його за руку. – Я поїду з тобою.

 - Ти не зобов'язана, - хитає головою Кирило. Але я тільки міцніше стискаю його ладоню.

 - Ні, Кір, я поїду.

 Ми зустрічаємось поглядами і в цей момент я бачу в його очах схвалення. Ще – здивування.

 - Дякую, Аріно, - тихо видихає чоловік і щось мені підказує, що це найчесніша дяка у його житті. - Дякую.