20

– Куди? На побачення?

Мій рот відвисає настільки, що вся щелепа німіє. Що, перепрошую? Я недочула?

- Ну так, - ніби на щось звичайне відповідає чоловік, дивлячись на мене. – Ми вчора поцілувалися, я відчув між нами хімію. Ти сподобалася Зефірці, а це для мене дуже важливо.

Мої брови злітають кудись угору, мало не відбиваючись наглухо на лобі. Здається, я починаю здогадуватися, в чому справа.

- Так ось чому ти кличеш мене на побачення? - обурююсь я. - Шукаєш маму для своєї дочки?

- Мама у неї вже є, - раптом жорстко відповідає чоловік. Я не чекала такої різкої відповіді, тому замовкаю.

- Я не шукаю для неї няньку чи маму, але ніколи не зустрічатимуся з жінкою, якщо її не прийме моя дочка. Тебе вона прийняла...

- Ти як собі це уявляєш? Ми знайомі лише один день!

- Як би не так...

На губах чоловіка знову з'являється ця дивна усмішка. І це вже починає добряче дратувати.

- Слухай, ти говориш загадками. Я не можу залізти до тебе в голову та розшифрувати твої думки.

- Тату? Татку, ти тут? - Раптом долинає жалібне з вітальні. Ми обидвоє замовкаємо на кілька секунд, приходячи до того самого розуміння. Маленька Зефірка прокинулася. Чоловік так і нічого мені не відповів, насупивши брови, він мовчки підвівся з ліжка, вмить помінявши фокус.

- Вибач, я потрібен моїй дитині. Запам'ятай, на чому ми закінчили і добре подумай перед тим, як говорити "ні".

І з цими словами він виходить із кімнати.