4

Видихаю тяжко, закінчуючи дзвінок. Ніколи ще не було так сумно завершувати розмову. Ну ось, здається, все готово. Щоправда, пішло на це трохи більше, ніж п'ять хвилин. П'ять – на дорогу, п'ять – покупки, ще плюс п'ять – розмова. Ну, начебто нормально.

- Давай, принцесо, настав час злазити. Ітимемо зараз на касу.

Допомагаю вибратися з візка і беру дрібну за руку, котячи все це добро вперед.

- А що таке каса?

– Це місце, де потрібно оплачувати продукти.

- Плодукти?

- Так.

До речі, про це. Ну і черга тут вишикувалася... Та це ж стояти доведеться півгодини, не менше! А ось до наступного найближчого магазину йти якраз хвилин двадцять. Отже, вибору у мене особливо немає. Зітхаю сотий раз і нема чого робити, стаю останньою. Тут з нізвідки дорогу нам перегороджує міцний чоловік з візком.

- Взагалі-то, я тут перший стояв! - гаркає цей горила, та так, що мене пересмикує.

Дитина смикає мене знизу за рукав.

Я відкриваю і закриваю рота, дивлячись у спину горили, що нахабно втиснувся перед нами. Ось же хамло... Мені хочеться огризнутися, але я розумно замовкаю. Доводиться відступити, ні, ще скандалів у новорічну ніч мені не вистачало. Десь знизу мій рукав сіпається знову. Обережно так, боязко. Я опускаю голову:

- Ну, що трапилося?

Дівча дивиться на мене повними сліз очима. Це, товариші, повне фіаско. Прийти до магазину за звичайним дитячим горщиком та благополучно провалити свою першу мамську місію. Тому що наступної миті дівчинка видає пошепки, мало не плачучи:

- Здається, я впісялася...