11

- Аліна... Пливіт, - Зефірка зазвичай активна і сповнена невичерпної енергії, але зараз дівчинка ледве пересуває язиком. 

Серце так сильно стискається, коли я бачу тендітне тільце, обмотане проводами. Це так несправедливо, що це відбувається саме з нею.

- Привіт, крихітко. Ну як ти почуваєшся?

– Нолмально.

- Ти така розумниця. Лікар сказав, що ти була дуже хороброю дівчинкою.

- Угум... Тільки зивотик ще тлохи болить. А ще лікал змушував мене пити несмачні ліки та сказав, що від них у мене все плойде. Виходить, він зблехав?

- Де тобі болить? Покажи, - нахиляюся, прибираючи трохи ковдру.

- Ось тут і ось тут, - мала натискає пухким пальчиком. Я м'яко погладжую хворе місце.

- Зараз поцілую і все минеться, - шепочу я.

- Аліна... А ти мені казку почитаєш, як тато? - Раптом просить малеча. Я гублюся, зловивши себе на думці, що не пам'ятаю зовсім жодних казок.

- Яку казку тобі почитати?

- Пло сілого вовка і класиву цалівну. Мені ланіше мама її теж читала... Я не пам'ятаю, але тато казав, що вона мені щовечола співала колискову й лозказувала якусь казку. А потім цілувала у лобик.

- Ось так?

Нахиляюсь і залишаю маленький поцілунок, прибравши волосики з чола. Це вийшло спонтанно, необдумано, тільки після цього я зрозуміла, що зробила. Здається, ніхто не помітив цієї маленької затримки, крім мене. Малятко киває, стискаючи міцніше плюшевого кролика.

- А ще тато казав мені, що вона загубилася... Аліна, а як це загубитись? Вона що, забула як повелнутись? - Запитує Зефірка, на що я навіть не знаю, що відповісти.

- Так, сонце, саме так все і було, - лунає голос Кирила. - Але здається твоя мама знайшла дорогу додому...

- Плавда? - з надією запитує Зефірка.

У цій кімнаті здається затаїли подих все, і я теж. Піднімаю очі на Кирила, в них застигає нічим неприкритий жах та страх. Навіщо? Чому зараз? Він справді хоче розповісти правду?... Я не була до цього готова.

- Правда, сонечко, - Кирило, який спостерігав за нами зі схрещеними на грудях руками, нарешті відлипає від підвіконня. Він звертається до Зефірки, але його очі при цьому не відриваються від мене, ніби ці слова призначені не їй, а мені. - Вона дуже тебе любить і чекає не дочекається, коли тобі сама про це скаже. Їй просто треба все згадати.

Моєю потилицею пробігають неабиякі крижані мурашки. Я б сказала, що моє серце впало в самі п'яти, але воно провалюється кудись ще нижче, розкриваючи всередині бездонну вирву. У мене в животі з'являється різке почуття, ніби я падаю і нема кому мене зупинити. Напевно, воно називається безвихідь.

- Тоді скажи їй, аби швидше все згадала... - видихає Зефірка, солодко позіхаючи і засинаючи на ходу. Кирило тягнеться, вкриваючи її з кроликом, поправляє ковдру і цілує, погладжуючи лобик.

Я не можу довго дивитися на цю картину, щось стискає мене в лещата і чомусь стає важко дихати. Він виходить із палати трохи пізніше за мене, підходить, рівняючись з моїм плечем і дивиться поруч зі мною у вікно.

- Ти так завжди робила, коли в неї щось боліло, - голос Кирила хрипкий і низький. Я повертаю до нього обличчя. - Цілувала і вона переставала плакати.

Ми дивимося одне одному у вічі. Я щось відчуваю.

Щось відбувається між мною та Кирилом, ніби наші погляди проникають набагато глибше одне в одного, обмінюючись якимись таємними думками, але це надто складно, болісно та заплутано, щоб зрозуміти та дати цьому назву. Обриваю контакт перша, хитаю головою та прикриваю очі у спробі заспокоїти себе. У горлі стає так сухо, що я не можу проковтнути.

- Я хочу про неї більше знати, - потріскуючим
ніби дим від багаття голосом говорю я. Я не впізнаю його, він неначе мій, але в той же час чийсь інший, зовсім незнайомий мені. – Скільки їй повних років? Коли народилась? Що вона любить? Наскільки пам'ятає... Свою матір? - шепочу останнє і повертаю обличчя, пронизливо дивлячись на Кирила.

Його очі розкрилися і кадик різко здригається. Я вловила в ньому хвилювання і щось ще, що не можу зрозуміти. Він дивиться на мене так, ніби бачить перший раз, потім бере себе в руки і киває.

- Їй майже чотири. У квітні буде, п'ятого. Вона народилася, коли тобі виповнилося двадцять один.

- Тобто ми з тобою... М-ми, - заїкаюся я.

- Ми одружилися за місяць після твого двадцятиріччя, - продовжує чоловік.

- Ти якось сказав, що прізвисько їй вигадала твоя дружина... Тобто я, - мій голос, як і раніше, ніби не мій. - Але чому саме "Зефірка"? У неї ж алергія на солодке?

- Коли ти була вагітна, тебе дуже тягнуло на зефір... - на губах Кирила з'являється натяк на усмішку, але він швидко зникає. - І ні, у неї алергія тільки на шоколад та горіхи. Я розповім тобі все, що ти хочеш знати і навіть більше. Може, так ти швидше згадаєш, - він уважно заглядає мені в очі.

Я бачу, як чоловік заплющує очі і розумію, що зараз боляче не тільки йому.

- Аліна... Арино, нас із Зефіркою можливо сьогодні випишуть. Поїхали з нами? Я хочу показати тобі наш дім.

Сьогодні діє знижка на "Клянусь, я твій" )))