10

- Підніми слухавку, що ж ти.

Іра, здавалося, чекала цього сильніше за мене.

Я дивилася на мобільник, що з кожною вібрацією все більше пересувався до краю столу, відчуваючи, як в одну мить мене хвилею накривають бурхливі річки занепокоєння: раптом щось трапилося? Видихнула важко, хмурячи задумливо лоба, уперши погляд у екран свого мобільника. На ньому все ще висвічувалася безтурботна фотографія Кирила, що нічим не передавала справжнє становище.

Усередині все підібралося, занепокоїлося, підсвідомо чекаючи гіршого, і тут... Екран нахабно згас. Перед тим, як палець опустився, щоб благополучно прийняти виклик. Я ляснула віями, провела по екрану ще раз, натиснула по кнопці. І нічого! Дзвінок продовжує транслюватись, а ось більшого зробити виявляється я нічого не можу.

- Слухай, Ір, даси зі свого подзвонити? - прошу я, розуміючи, що телефон заглючив, і спантеличено згадую: - Я ж номер не пам'ятаю.

Іра хитає головою, бурчачи про те, що все зі мною зрозуміло, допиває свій чай, щось ще нарікаючи на несправедливість керівництва, а потім їй дзвонить чоловік і мені доводиться випровадити її додому.

Не розповіла.

Я не розповіла їй правди.

Попрощавшись з Ірою, все ніяк не могла заспокоїтися. Півгодини мого терпіння, пошуків інструкції, що завалялася, нервового тикання навмання, і о диво! Телефон знову ожив.

- Кирюш-ша... - видихаю, коли виклик прийняли.

Декілька секунд на тому кінці стоїть тиша. Я вже занепокоїлася, відірвала телефон, щоб подивитися, але ні, не помилилася, секунди йдуть, а ось співрозмовник не поспішає відповідати.

- Так, саме так і називала, - нарешті посміхнувся Кирило.

Я зніяковіла, розуміючи, що знову забулась.

- А я якраз, - переводить подих, - згадував наш перший поцілунок. Ти тоді дико бентежилася, бо не вміла. Ми дивилися з тобою на зірки під нічним небом. Ти ж у нас романтик до мозку кісток, чи не так? - жартує Кирило, але сміх у нього натягнутий, трохи гіркий, від чого мимоволі затримую подих. - Лікар рекомендує нагадувати тобі про дрібниці, говорити про минуле. Може ти сама... Щось згадала? - обережно цікавиться Кирило і по затримці в його грудях, я зрозуміла, що це питання для нього набагато важливіше, ніж я могла уявити.

- Ні, Кириле, вибач, - жаль, але мені нема чим його підбадьорити. - До мене Іра приходила.

- Що хотіла?

– Її звільняти збираються.

- Ось як, - тільки й хмикнув чоловік.

- Кириле, - я все ж наважуюсь спитати. - Скажи чесно, ти до цього маєш відношення?

Декілька секунд звучала тиша. А потім знову заговорив.

- Я саме тому й зателефонував, Арино. Хотів попередити тебе. У жодному разі нічого їй не розповідай... Якщо спитає про таблетки, скажи, що продовжуєш приймати.

- Добре, окей, але я все одно нічого не розумію, - зажмурююсь, прикладаючи пальці до скронь. - Що з цими пігулками не так? Вони мені справді допомагали, - розумію, що зараз мені просто необхідна ще одна. Та ось тільки їх немає, Кирило забрав.

- Аліно... Я й сам поки що не можу дати тобі відповіді. На добраніч, Аліна. Тепер уже точно, - прощається він, і коли я дивлюсь у згаслий екран, я розумію, що він знову мене назвав Аліною. А я навіть не заперечила.

Дівчата, розгойдуємося... Ох які секретики нас чекають далі))