Глава 12

Арсеній з цікавістю спостерігав за вкрай зануреною у себе Міланою. З ранку вона заряджала ультрабук і вирушала у свій особистий маленький притулок – казковий будинок у саду. Там вона проводила половину дня, не піддаючись на жодні вмовляння поміняти заняття на інше.

Віолетта серйозно турбувалася з цього приводу. Спочатку дівчина навіть вирішила, що чимось образила її. Намагалася з'ясувати це за допомогою обережних питань, а потім і відкритих діалогів. Але впиралася в стіну впертого мовчання.

Сеня дивувався. Що такого могло статися того вечора, в день пікніка? Він не сумнівався, що змінам вони завдячують саме тому дню.

Пізніше Мілана заявила, що просто готувалася до тесту у трирічному віці. Але він бачив, що вона знову лукавить.

- Тату, я не впораюсь без тебе, - сказала вона одного вечора, через три тижні. - Час йде. А я замість того, щоб бути з мамою та з тобою, витрачаю його на пошуки рішення.

Сеня насупився, відкладаючи убік вимиті та протерті тарілки. Він насилу, але переконав Віолетту поспати небагато. Усі були на межі. Адже час витікав, наче пісок крізь пальці, а вони все ще не знайшли способу змінити ситуацію.

- Що ти маєш на увазі? - обережно уточнив чоловік, сідаючи поряд із дівчинкою.

- Я відчуваю безсилля. І воно вбиває мене зсередини. Моєму розуму близько трьох сотень років, я розмовляю всіма мовами світу, включаючи мертві... Я можу вирішити будь-яке завдання і головоломку. Окрім однієї. Найголовнішої! - вона схопилася на ноги, глянувши повними сліз очима на Арсенія. - Як мені залишитися з мамою, коли скінчиться її контракт? Навіщо мені всі ці знання, якщо вони безглузді?

Вона в розпачі сплеснула долонями і вичікувально подивилася на Сеню.

- Допоможи мені, - благала дівчинка. - Я знаю, що моє життя не обмежене часом, як ваше. І, можливо, з мого боку це егоїстично. Але я не хочу бути без мами, не хочу бути без тебе, - у розпачі сказала вона.

Арсен опустив голову.

- Я замало знаю. Впевнений, що тобі це відомо. Кілька днів тому я спілкувався із творцем містечка. Бо... мені теж не байдуже, що буде далі.

- І? Не тягни, кажи все, як є!

- Мені не вдалося дізнатися нічого нового чи домогтися зміни їхнього рішення. Я, як і раніше, не знаю, куди відвозять мам після п'ятиріччя дітей. Автор проекту "Мамськ", на жаль, не побажав слухати моїх доводів. Не зважаючи на те, що вони не притягнуті за вуха лише заради нас трьох.

- А що ти сказав йому? - Зацікавилася дівчинка.

- Правду, - сумно посміхнувся Арсен. - Ти станеш готовою з погляду емпатії особистістю для ІТ суспільства. Але якщо почуття та емоції не продовжувати підживлювати, навіть людина згодом черствіє. Ніби на сухар перетворюється.

- Тату, - задумливо протянула вона, - а ти переїжджай до нас з мамою. Все одно майже весь час тут. Будемо хоч довше всі разом.

Арсен здивовано підняв голову. В його очах спалахнула надія. Але тут же згасла під тиском сумнівів та невпевненості у собі.

- Дякую, звичайно. Для мене твоя пропозиція багато означає, але... Спершу я маю поставити твоїй мамі одне важливе питання.

Мілана кивнула зі знанням справи. Сеня не помітив її реакцію на свої слова, повністю занурившись у роздуми.

Пропозиція дівчинки звучала так спокусливо. Але, на жаль, виходила не від Віолетти. Так, вона давно перестала питати про долю свого чоловіка. Але це не означає, що вона забула про нього.

Коли вона прокинеться, він обов'язково має серйозно поговорити з нею.

Мілана права. Не можна марно витрачати відведений їм час. Він повинен зізнатися їй у своїх почуттях і з'ясувати для себе, що на нього чекає.

З таким рішучим настроєм він і подався на кухню готувати сімейну вечерю.

Як солодко це звучить – сімейна вечеря. Чоловік сподівався, що посиденьки після вечірньої трапези допоможуть їм з'ясувати багато складних питань взаємовідносин та їх перспектив. Трохи подумавши, він сходив у льох свого будинку і приніс пляшечку колекційного вина.

Віолетта обвела вітальню здивованим поглядом і зупинила його на завмерлому в очікуванні Сені.

- Сьогодні якесь свято, про яке я забула?

- Так, - сковано кивнув Арсен. - Дня народження.

- Чий? - спохмурніла Віола, перебираючи в пам'яті всі важливі дати.

- Дня, - повторив Сеня. - У нас їх так мало, цих днів.

Зморшки задумливості на її лобі відразу розгладилися і вона зрозуміло посміхнулася.

- Добре, що ти додумався до цього. А то в мене вже прямо голова болить від постійних роздумів, стресів та страхів, – з вдячністю промовила дівчина.

Протягом усієї вечері Мілана радісно щебетала обом про свої успіхи в науках, які вона освоює. Про багатьох із них Віола вперше почула саме від доньки. Іноді це бентежило. Але частіше вона намагалася просто приймати ситуацію такою, якою вона є.

Коли дівчинка сонно позіхнула і, побажавши всім  добраніч, пішла спати, в кімнаті запанувала тиша.
Сеня та Віолетта деякий час дивилися їй услід. Потім один на одного. Мовчки ділилися емоціями та переживаннями.