9.

Підпис виходить трохи кривим, тому що рука тремтить, коли воджу ручкою по цьому клятому контракту. Мені таки довелося повернутися у кабінет до Дениса і підписати його. Здається, це не контракт на роботу, а мій смертний вирок… 

Єдине, що тішить - це сума зарплати в кінці. Тільки от не факт, що я до цієї зарплати доживу. З таким босом треба наперед запастися заспокійливим. 

- Правильне рішення, Маріє, - Ден забирає у мене контракт і ще раз пробігається по ньому очима. Невже не вірить, що я його таки підписала? 

- Я не для вас це зробила, - підводжуся на ноги, щоб залишити кабінет, але моєму новому працедавцю, здається, кортить поговорити. 

- Не так швидко, Маріє, - заявляє і, обійшовши стіл, сідає у своє зручне крісло і при цьому уважно мене розглядає. - У цьому домі існують певні правила, і ви маєте з ними ознайомитися. 

І чому я не здивована? 

Сідаю у крісло навпроти та чекаю наступних слів від цього робота беземоційного. Ну реально, я навіть не здивуюся, якщо він лягає і прокидається за певним графіком і всіх змушує його дотримуватися. 

- Які правила? - мило усміхаюся. Хто б знав, чого мені коштує ця витримка. 

- Для початку ти маєш звертатися до мене на “ви”. Звати мене Денис Вікторович Аврамов, - починає свою звичну пісню мій особистий кошмар. - По-друге, тут розпорядок дня моєї доньки. 

Ден кладе переді мною листок, повністю розписаний, а я тільки рота відкриваю, поки читаю цей величезний список. Тепер зрозуміло, чому Христя ненавиділа своїх минулих нянь. Та тут власного батька треба ненавидіти за те, що не дає дитині нормально жити. 

Уроки англійської, етикету, гра на скрипці, плавання… 

- Щось не так? - здається, Ден чекає, щоб я якось прокоментувала цю дурню, а мені дійсно є що сказати. Хоча варто тримати язика за зубами.

- Цей список стосується вашої доньки чи робота? І коли вона все це встигає? - бурчу і відкладаю його вбік. 

- Я хочу, щоб Христина виросла різносторонньою особистістю і в майбутньому обрала для себе щось одне, - стримано заявляє. - Моя донька ніколи не жалілася на тісний графік. Їй усе подобається. 

- Ну, звісно, - бурчу й отримую у відповідь холодний погляд цього дивного чоловіка. - Це все? Я можу йти?

- Поки що так, - заявляє. - Ніна покаже тобі твою кімнату. І пам'ятай, Маріє. Перший промах - і ноги твоєї тут не буде. Не подивлюсь навіть на те, що донька від тебе в захваті. 

І чого у мене таке враження, що цей чоловік з нетерпінням на цей промах чекає? Швидше за все, і на роботу взяв тільки тому, що донька просила. А якщо облажаюся, буде причина звільнити. 

Прихопивши список, таки залишаю кабінет і навіть слова не кажу на прощання. Досить з мене на сьогодні цього чоловіка. Краще кімнату свою знайду і подих переведу. 

У вітальні зустрічаю Ніну Павлівну, і ця жінка з кожним разом подобається мені все більше і більше. 

- Маріє, ваша кімната на другому поверсі. Я все вам покажу. Обід через пів години, - пояснює жінка. 

- Називайте мене Машею і можна на “ти”. Не люблю я ці офіційності, - з усмішкою заявляю. 

- Як скажеш, Машенько, - відповідає жінка. - Ходімо, покажу тобі тут усе. 

Ніна Павлівна люб'язно розповідає мені, що тут і де, а я намагаюся швидко все вловити й у майбутньому не заблукати тут. Виявляється, цей дім просто велетенський і тут є багато кімнат. Тільки от не зовсім зрозуміло навіщо вони, якщо господар не любитель запрошувати гостей. 

- Ось твоя кімната! - Ніна Павлівна відчиняє для мене двері та пропускає вперед. Ну що можу сказати. Тут… мило. Велике ліжко, письмовий стіл і шафа. Що ще треба для щастя? - Кімната Христинки поруч. А ось Денис живе якраз навпроти тебе. Це так, щоб ти знала. 

- Добре, що попередили, - хмикаю. Моя сумка з речами вже тут, отже, можна потроху обживатися. 

- Залишу тебе! Не забувай про обід. Ти ж голодна, напевно, - Ніна Павлівна йде, а я складаю речі в шафу і досі не можу повірити, що все це відбувається зі мною. 

Я житиму під одним дахом з Деном. Чоловіком, якого на дух не переношу. Доведеться навчитися самоконтролю, інакше без трупів не обійдеться. Але хто кого раніше прикінчить - ще під питанням. 

- Ти тут? - у кімнату без стуку заходить Христя, але на неї ображатися зовсім не хочеться. 

- Ага, кімнату свою розглядаю, - відповідаю і посуваюся трохи вбік, коли дівчинка сідає поруч.

- І як тобі? - зазирає в очі так проникливо. - Ти ж не хотіла залишатися, правда? Я тебе змусила? Пробач! 

- Не говори дурниць! - абсолютно серйозно дивлюся на маленьку.  - Справа зовсім не в тобі. Просто твій тато…

- У нього важкий характер, - швидко відповідає Христя, але в цей момент якось приречено зітхає. - Просто коли пішла мама, він сильно сумував. І хоча вдавав, що все добре, я бачила, що насправді це не так. Знаєш, інколи мені здається, що я його тягар. 

- Не говори так! - мені реально страшно слухати шестирічну дівчинку і розуміти, що вона розумна не по роках. Ну що ж, у цьому плані Ден може нею пишатися. Шкода лише, що їй шалено боляче, а ніхто цього не розуміє. - Ти не тягар. Він дійсно тебе любить. Дивись, навіть принципами своїми поступився і взяв на роботу мене, хоча ми одне одного трохи недолюблюємо.