8.

Маша

Щойно розплющую очі, не одразу розумію, де знаходжуся. Кімната явно не моя, а останнє, що пам'ятаю, перед тим як відключитися: клятого Дена, який в черговий раз довів мене до сказу. 

Невже я зараз у його домі? Бачу через вікно сад і навіть басейн, але второпати не можу, що ж сталося і куди мене занесло. Коли повільно сідаю, відчуваючи біль у всьому тілі, на мене чекає ще один сюрприз. Цього разу дуже навіть приємний. Поруч зі мною міцно спить Христя. Ця дівчинка мило посапує, поклавши руку собі під щоку. 

Виходить, Денис таки привіз мене до себе. Але для чого? Сам же говорив, що я неадекватна! 

Тихенько підводжуся на ноги, щоб не розбудити крихітку, і прямую до дверей. Треба негайно дізнатися, що зі мною сталося і чому я тут. А щоб зробити це, треба спочатку знайти цього Дениса. 

У довгому коридорі порожньо. Уявлення не маю, куди йти далі, тому вирішую йти навмання. Все-таки вихід має бути, і я маю його знайти. Але тільки-но роблю кілька кроків, назустріч мені виходить жінка років шістдесяти й привітно усміхається. 

- Доброго ранку, Маріє! Як ваше самопочуття? - запитує і прискіпливо мене розглядає. 

Я, звісно, знаю, що виглядаю, як викинуте на вулицю кошеня, але її погляд трохи дратує. Що такого цікавого вона намагається у мені розгледіти? 

- Доброго… Чудово! - стримано відповідаю. - Ви можете мені пояснити, де я? Мені Денис потрібен… 

- Денис Вікторович зараз працює, - відповідає жінка. - Поки він зайнятий, ви можете прийняти душ і переодягнутися. Ваші речі у ванній кімнаті. Двері за вашою спиною. 

Ну нічого собі! Оце так комфорт! Тільки от я не зовсім розумію, відколи це Ден став таким хорошим. Навіть душем своїм дозволив скористатися. 

Жінка усміхається мені на прощання і просто йде кудись, а мені нічого не залишається, як зайти у ці кляті двері. Коли бачу своє відображення у дзеркалі, хочеться вити вголос. Виглядаю я просто жахливо, і не факт, що душ допоможе позбутися темних кіл навколо очей і блідої шкіри. 

Хай там як, душ таки приймаю, адже бруд просто вʼївся у шкіру і неприємно чешеться. А ще треба змінити одяг на чистий, щоб не постати перед Деном у всій так званій красі. 

Після душу просушую волосся рушником і змінюю джинси на шорти та футболку. Чомусь страшно покидати стіни цієї ванної кімнати, адже попереду зустріч з Деном, якої я зовсім не хочу. 

Коли минає не менше сорока хвилин, розумію, що сидіти тут не вихід. Збираю докупи всю впевненість, на яку здатна, і знову виходжу у коридор. Після душу і зміни одягу почуваюся трохи краще. Тільки от коли бачу в коридорі ту саму жінку, вся впевненість знову мене покидає. 

- Мене звати Ніна Павлівна, я працюю тут багато років, - говорить, поки разом прямуємо незрозуміло куди. У цьому будинку заблукати - раз плюнути, тому намагаюся хоча б трохи запам'ятати, що і де знаходиться. 

- А я Маша. Та ви вже, здається, знаєте, - насправді вона мені подобається. Мила така жінка. Тільки от через хвилювання ніяк не можу зібратися. 

- Знаю. Денис розповів, - відповідає. - До речі, він вже чекає на тебе у кабінеті. І ще, я помітила, що Христя дуже зраділа, побачивши тебе. Таке не часто буває.

- Христя - чудова дівчинка, а от її батько… - на щастя, встигаю вчасно себе зупинити, але ця Ніна Павлівна, здається, і так все розуміє. 

Вона тільки усміхається якось неоднозначно, а тоді зупиняється перед масивними дерев'яними дверима. Розумію, що саме за ними на мене чекає мій персональний жах, але відступати не поспішаю. Якщо Ден вкотре увімкне свій жахливий характер, я таки подякую за те, що не залишив на дорозі, а тоді відправлю під три чорти. 

Подякувавши Ніні, таки хапаюся за ручку дверей і тягну їх на себе. Таке враження, наче у лігво до якогось монстра потрапила, чесне слово! У кабінеті напівтемрява, хоча за вікном світить сонце, а все тому, що штори закриті наглухо, наче Ден боїться сонячного світла. 

- Доброго ранку, Маріє! - заявляє хрипло і трохи грубо. Бачу, як Ден відкладає вбік планшет, і відчуваю на собі його прискіпливий погляд. 

- Доброго! - стримано відповідаю. - Я хотіла подякувати за те, що не залишили на дорозі й навіть у дім свій привезли. 

- Не поспішай дякувати. Я зробив це не для тебе, - заявляє, а мені кортить голосно фиркнути. Ну як взагалі можна нормально говорити з цим чоловіком? 

- А для кого? Все-таки боїтесь, що я в поліцію піду? - бурчу, відчуваючи, як наростає роздратування. 

- А ти підеш? - здається, комусь тут весело, але точно не мені. - Для початку я хочу, щоб ти оплатила хімчистку мого автомобіля. Довелося добряче забруднити його, поки перевозив тебе сюди. Ну і, по-друге, я знаю, що тебе звільнили з роботи.

- Я знайду гроші на хімчистку, - стискаю руки в кулаки, тому що заїхати по обличчю цього покидька хочеться з неймовірною силою. 

- Не сумніваюся, - Денис складає перед собою руки, а я відчуваю, як від злості тремтить кожна клітинка тіла. - У мене є до тебе пропозиція, Маріє. Хочеш вислухати? 

- Мені вже боятися? - іронічно питаю. Ну не можу я залишатися холоднокровною поруч з ним. Це просто вище моїх сил. 

- Боятися варто мені, - бурчить і підводиться на ноги. Повільно обходить стіл і зупиняється навпроти мене. - Чесно кажучи, я зовсім не в захваті від того, що збираюся тобі запропонувати.