7.

Денис

- Піднятися самостійно можеш? - питаю, стримуючи злість. Було б правильно залишити її тут і поїхати нарешті до доньки, але ж кляте відчуття справедливості не дає цього зробити. Це ж я її збив, отже, тепер маю допомогти.

Ця божевільна тільки бурчить щось собі під ніс і намагається встати самостійно. Тільки от виходить це у неї не дуже. Марія злиться і кривиться від болю. Здається, мій Мерс таки добряче її зачепив. 

Розуміючи, що так діла не буде, просто беру і підхоплюю дівчину на руки. Ми обоє повністю мокрі та злі. А ще я з подивом відмічаю, що ця дівчина практично нічого не важить. Цікаво, скільки їй років взагалі?

- Ти що робиш? - кричить, налякано хапаючись за мої плечі. 

- Рятую твій зад, божевільна, - бурчу і несу її до свого автомобіля. Сам не розумію, з чого б це такий прояв доброти. Після удару по моєму самолюбству, який зробила ця ідіотка в клубі, було б правильно залишити її тут. Але ж кляте сумління прокидається так невчасно!

Відчиняю двері автівки та саджаю дівчину всередину. При цьому теку з даними на неї ж кидаю на заднє сидіння. 

- Що ти задумав? - питає трохи налякано. Бачу перед собою її великі зелені очі - і смішно стає. Злякалася мене? А це вже правильне рішення. 

- Можеш просто подякувати та закрити рот, - бурчу і зачиняю двері у неї перед носом. 

Поки обходжу автівку, зовсім не хочу думати про те, що завтра доведеться гнати свою машинку на хімчистку. Ми обоє промокли до нитки, але мій одяг хоча б чистий… Злість на цю дівчину знову накриває, тому, щоб не наговорити зайвого, заводжу двигун і продовжую рух. 

- Може, поясниш, куди ми їдемо? - знову запитує і при цьому не зводить з мене погляду. 

- Треба лікарю тебе показати. Хочу впевнитися, що ти в нормі, - кажу сухо. 

- Хочеш очистити своє сумління? - фиркає і складає руки на грудях. - Ще грошей мені запропонуй. Ти ж тільки так звик розв’язувати проблеми. 

Ну все! Здається, мій самоконтроль починає тріщати по швах. Ну чому ця божевільна не може сидіти мовчки? 

Гальмую так різко, що Марія мало не прилипає своїм носом до лобового скла. Повністю повертаюся до неї обличчям і бачу страх у її очах. Здається, таки зрозуміла, що я не її друг і поруч зі мною треба думати, що говорити. 

- Ти переходиш межу, дівчинко! - гиркаю так, що вона підстрибує на сидінні. - Думаєш, я буду це терпіти? Не потрібна моя допомога? Тоді вимітайся! 

- Що? - ось тепер на її обличчі тільки шок. Марія кілька разів розгублено кліпає очима, наче не може повірити у те, що чує. Коли ж суть моїх слів таки доходить до неї, вона хмурить брови й говорить те, чого я точно не чекав. 

- Та пішов ти, придурок!

Дівчина так різко вистрибує з автомобіля, наче і не потрапила під колеса кілька хвилин тому. Дощ знову накриває її повністю, а я так і сиджу, не вірячи власним очам. Точно божевільна!

Марія гримає дверима і робить кілька кроків, а тоді якось різко завмирає і падає на асфальт, втративши свідомість. 

- От чорт! - ціджу крізь зуби й вдруге вибираюся під дощ. Швидко наближаюся до дівчини та підхоплюю на руки. Вона ніяк не реагує і навіть очей не розплющує. Цього разу кладу її на заднє сидіння і швидко повертаюся за кермо. 

Автівка зривається з місця, і, поки розмовляю з лікарем, поглядаю у дзеркало заднього виду на свою проблему. Марія не прокидається, але я бачу, наскільки бліде її обличчя зараз. Мокре волосся обліпило його, і взагалі дівчина виглядає дуже непрезентабельно. Та що у неї сталося? Хоча… з якого часу мене це хвилює? 

Автомобіль зупиняю практично біля сходів. Виходжу під дощ і швидко відчиняю задні двері. Знову беру на руки свою ношу і прямую до будинку. Уявлення не маю, що з нею робити, але подумати про це можна і потім. Зараз головне, щоб її оглянув лікар і я був спокійним. Проблем з цією божевільною мені не треба. От прокинеться - спробую цивілізовано все владнати. 

- О, боже! Хто це? - налякано випалює Ніна Павлівна, коли відчиняє для мене двері та бачить непрохану гостю. 

- Дівчині допомога потрібна. Скоро приїде лікар, - випалюю і завмираю з Марією на руках посеред вітальні. Дівчина брудна і мокра. Щось зовсім не хочеться класти її на білий шкіряний диван.

- Неси її сюди! - говорить Ніна Павлівна і тим самим рятує не тільки ситуацію, але і диван. Заношу її у кімнату жінки та обережно кладу на ліжко. - Може, поясниш, що сталося?

- Я її збив, - зітхаю і протираю мокре обличчя рукою. 

- Машо?! - коли чую за спиною наляканий голос Христини, миттєво повертаюся туди. Донька розгублено витріщається на мою жертву, а тоді абсолютно неочікувано біжить до неї та сідає поруч на ліжку. - Татку, вона жива?

Бачу в очах доньки сльози й нічого не розумію. Вона хвилюється за дівчину, яку бачила всього два рази?! 

- Жива, просто спить, - кажу стримано. Саме в цей час у двері дзвонять, і Ніна Павлівна біжить відчиняти. - Зараз лікар її огляне і дасть пігулки. Скоро твоя подружка буде як новенька. 

Наче на підтвердження моїх слів, на порозі з'являється Олег і весело підморгує Христі, але, коли бачить Марію, миттєво хмуриться.