3.

Впевнено тягну на себе двері зоомагазину і заходжу всередину. Приміщення доволі велике, і покупців тут багато, але я шукаю поглядом маленьку дівчинку з темним довгим волоссям. 

- Чому ми тут? - за моєю спиною з'являється мій особистий кошмар, а я вкотре закочую очі до неба. 

- Тому що всі діти люблять тварин, - кидаю через плече і прямую далі. Дуже хочу знайти Христю і щоб цей чоловік нарешті відчепився від мене. 

Коли ж таки знаходжу її поглядом, навіть з кроку збиваюся. Дівчинка стоїть біля клітки, у якій кілька маленьких кроликів. Вона з таким захватом їх розглядає, що навіть у мене подих перехоплює. Не розумію чому, але в ній я бачу себе маленьку. Колись я хотіла мати кошеня, але в інтернаті це було заборонено. 

- Христино! - злий бас її батька змушує підстрибнути не тільки її, але й мене. Денис обходить мене і швидко прямує до доньки, котра миттєво хмуриться і, здається, збирається плакати. - Як ти могла знову втекти? 

- Тату, пробач, я просто хотіла… - бачу, як тремтять губи дівчинки, а очі наповнюються сльозами. Саме це і змушує мене діяти. Ненавиджу, коли діти плачуть, тому що знову повертаюся у своє дитинство. 

- Привіт, Христю! - оминаю чоловіка і сідаю поруч з дівчинкою навшпиньки. - Ми заледве тебе знайшли.

- Машо! - дівчинка щиро радіє, побачивши мене, і абсолютно несподівано міцно обіймає за шию. - Ти також мене шукала? 

Її гарні очі з подивом розглядають мене, а я скошую погляд на її батька, котрий невдоволено слідкує за всім цим. 

- Звісно. Твій тато тебе загубив, а я допомагала шукати, - відповідаю. 

- Христино, нам час повертатися. Через твої вибрики я переніс важливу зустріч! - бурчить Денис, а я підводжуся на ноги та беру дівчинку за руку. 

- Ходімо! Проведу тебе до роботи батька, - розумію, що вона боїться залишатися з ним наодинці, але бути поруч постійно також не можу. Я зовсім чужа цим людям, а те, що Христя тягнеться до усіх і шукає підтримки, робить мені боляче. Вона зовсім одна, хоча поруч є батько… 

- Тату, можна я з Машею залишуся, а ти потім мене забереш? - несподівано питає маленька, коли виходимо на вулицю. Денис від такої заяви навіть з кроку збивається і вкотре невдоволено мене розглядає. 

- Я думаю, Маші також треба працювати, а ти поїдеш зараз додому. Женя відвезе, - категорично заявляє чоловік, і ми зупиняємося поруч з моїм кафе. - Маріє, дякую за допомогу у пошуку моєї доньки. 

Ого! Нічого собі! Цей пихатий і неотесаний мужлай навіть подякував! Сухо, звісно, і практично беземоційно, але і це нічого. 

- Бувай, Христю! - сідаю навшпиньки поруч з дівчинкою і беру її ручки у свої. - Не зникай більше. Добре? Ми ж хвилюємося.

Маленька киває, і вони разом з батьком переходять дорогу. Він міцно тримає її крихітну долоньку у своїй руці і здається таким величезним навпроти неї. 

Розумію, що на цьому пригоди закінчилися і варто повертатися за роботу. Але коли заходжу в кафе, одразу бачу за стійкою власницю - Альбіну, і саме вона видає замовлення гостям. Віка біля столиків, і, коли наші погляди зустрічаються, вона винувато опускає погляд. 

- Маріє, що все це означає? - невдоволено питає Альбіна, віддаючи останню каву і повністю концентруючи увагу на мені. 

- Мені треба було відійти на хвилинку, - намагаюся пояснити. 

- На хвилинку? - сердито перепитує. - Тебе не було двадцять хвилин!

- Річ у тім, що… - лише рота відкриваю, щоб пояснити, але вона не дає мені цього зробити. 

- Тебе звільнено, Маріє! Можеш бути вільною, я сама допрацюю, - випалює. 

- Але ж… - подібного я точно не чекала. Здається, наче хтось вирішив наді мною пожартувати, але Альбіна продовжує готувати напої, а я як ідіотка стовбичу поруч з нею. 

Щоб не розплакатися, швидко прямую у підсобку і знімаю фартух. Зараз я шалено зла, і в першу чергу на цього Дениса. Це через нього у мене тепер проблеми! 

- Ось! Тут весь розрахунок! - Альбіна зупиняється у дверях і передає мені конверт з зарплатою. 

Мовчки забираю його і, змінивши балетки на кроси, залишаю підсобку. Не озираючись, залишаю кафе і прямую у бік дому. Пройтись і подумати мені не завадить. Треба прийняти той факт, що я безробітна й абсолютно сама. Хочеться плакати, а ще краще - вилити комусь душу. Саме тому і набираю номер Саші, котра точно підтримає. 

- Що там, Машко? Перерва? - кричить у слухавку Сашка. Моя подруга працює фітнес-інструктором, саме тому є власницею неймовірної фігури та жахливого характеру. Лише зі мною вона справжня і хороша, а от зі своїми підопічними - ще та мегера. 

- Мене звільнили, - не втримавшись, таки схлипую. 

- Приїхали! - кричить. - Ти тільки не реви, ок? Щось вигадаємо, - додає. 

- Що, Сашо? - зітхаю. 

- У мене є одна ідея, - хмикає подруга. - Не впевнена, що вона тобі сподобається, але… Короче, через дві години буду у тебе. Розберемось. 

Саша першою закінчує виклик, а я продовжую свій шлях. Поки подруги немає, приготую обід і чимось займуся. Не хочу думати про погане. Нова робота швидко знайдеться і все у мене буде добре.