1.

Сьогодні просто божевільний день! Один з тих днів, коли я готова проклинати все і всіх, але не можу цього зробити, тому що знаходжуся на роботі, де повинна усміхатися і бажати хорошого дня усім, коли у самої на душі хтось добряче так напаскудив. 

Збиваюся з рахунку, яку каву готую за три години ранкової зміни, і прошу вищі сили лише про одне: щоб цей день якнайшвидше закінчився. 

Сьогодні зранку я розійшлася з хлопцем, який пудрив мені мізки практично весь минулий рік. Він просто прийшов додому в той момент, коли я збиралася на роботу, і з порогу заявив, що все, “фініта ля комедія”, ми більше не пара. Він кохає іншу, і саме її надто солодкими парфумами смердить зараз у моїй квартирі. 

Чесно кажучи, хотілося видерти ці безсовісні очиська і викинути з дев'ятого поверху моєї квартири. Шкода лише, що не могла цього зробити через брак часу, тому просто виштовхала зухвальця зі свого житла і пообіцяла собі змінити замок у дверях. 

Не скажу, що сильно кохала Олега, але поруч з ним мені було добре. На початку наших стосунків він дарував квіти та говорив хороші слова, а тоді, в якийсь момент, все змінилося. Олег почав зникати на своїх підробітках, тому бачила я його вкрай рідко. Зради запідозрила кілька місяців тому, коли мій хлопець почав пахнути цими жахливими солодкими парфумами. Не знаю, чому спустила все це на гальма. Не хотіла вірити, або ж просто не мала на це часу. 

Поєднувати навчання і роботу виявилося доволі важкою працею. Поки Олег гуляв, я збирала гроші, щоб оплатити останній рік навчання та житло, яке ми, до речі, знімали разом. 

Лише кілька тижнів тому я закінчила універ і змогла влаштуватися у кав'ярню на повний робочий день. Тепер у мене в кишені гордо лежав диплом бакалавра, а в цей час я готувала невідомо яку за сьогодні каву для клієнта, котрий не встиг остаточно прокинутися зранку. 

- Машо, поглянь! - поруч з'являється моя напарниця Віка, котра прибирає зі столів, поки я стовбичу біля кавового апарата. - Знаєш її?

Поняття не маю, про кого говорить Віка, але однаково націлюю погляд туди, куди вона тицяє пальцем. Бачу за столиком біля вікна маленьку дівчинку років семи й не можу второпати, що вона тут робить. Бачу її вперше, і, головне, поруч з нею немає нікого з дорослих. 

- Не знаю, - віддаю каву клієнту і спираюся на стійку, щоб краще бачити малу. Щось зовсім не хочеться у такий паршивий день мати ще й проблеми з поліцією. А якщо я її зараз викличу, доведеться пояснювати, що ця дівчинка робить саме в цьому місці. 

- І що робити? - хмуриться Віка. - Вона вже хвилин десять там сидить! 

- Підміни мене! - кидаю і, залишивши своє робоче місце, прямую в зал. 

Поки наближаюся, уважно слідкую за дівчинкою, котра не здається наляканою. Вона зацікавлено озирається навколо, а я встигаю відмітити, що її сукня дуже гарна і явно дорога. Волосся зібране у тугу косу, а великі карі очі здаються такими гарними на смуглявому обличчі. 

- Привіт! - сідаю навпроти неї та сподіваюся не злякати своєю увагою. - Ти тут одна? 

- Ага, - киває дівчинка. - Пригостиш мене чимось смачним? Я пити хочу! 

- Звісно, - хмикаю, тому що прямолінійності цієї крихітки можна позаздрити. - Залишайся тут. 

Повертаюся за стійку і готую дівчинці молочний коктейль. Вона дійсно нікуди не поспішає і зацікавлено стежить за мною. 

- Може, поліцію викликати? - питає Віка.

- Поки не треба. Я спробую її розпитати, де батьки, - відповідаю і, прихопивши коктейль, прямую до малої. 

- Як смачно! - заявляє після першого ковтка. - А тато не дозволяє мені пити таку смакоту. Він змушує Ніну Павлівну готувати мені чай і вівсяну кашу. 

- І де твій тато зараз? Як він міг залишити тебе саму? - дивуюся.

- Так він залишив мене на свою помічницю Діну, а вона-то не сильно за мною дивилася. Поки фарбувала губи, я і втекла. Мені нудно в офісі, там навіть гратись нічим.

- Але ж твій тато, напевно, хвилюється! - взагалі не розумію, як можна було загубити дитину і не шукати її. 

- Сумніваюся, - фиркає маленька. - У нього сьогодні завал на роботі, йому точно не до мене. А ще, як на зло, Ніна Павлівна захворіла, тому йому довелося брати мене з собою на роботу. 

- А мама? Де вона? - питаю й одразу шкодую, що запитала про неї. Видно, що для дівчинки ця тема неприємна і болюча. Вона хмурить брівки й кілька секунд думає, що відповісти. 

- Мама нас залишила. Знайшла собі іншого чоловіка, а про нас забула, - тихенько відповідає. 

- Не засмучуйся! - тепло усміхаюся, тому що бачу зараз у цій дівчинці себе саму. Я також виросла без батьків і виховувалася в інтернаті, тому добре її розумію. - До речі, я не запитала, як тебе звати! 

- Христя! - мала одразу ж перемикається і знову здається веселою. - А тебе? 

- Маша, - відповідаю. - Слухай, Христю, а давай я тебе до батька відведу? Він точно хвилюється.

- Ну, добре, - неохоче погоджується. - Тільки не говори йому, що я пила коктейль. Він розізлиться.

- Не скажу! - усміхаюсь і стишую голос. - Це буде наша маленька таємниця.