ЛАНА
Мала тягне мене за руку вглиб квартири, а її батько нас навіть не зупиняє. Ще й дозволяє їй це робити. У своїй кімнатці Аня показує малюнки й розповідає, де вона, а де батьки. Вона всюди тримає обох за руки.
Господи... Від цього стискається серце. Але чоловік стоїть за нашими спинами у дверях і нічого їй не говорить. Лише дивиться поглядом, від якого мороз пробирає до мозку кісток...
Я розумію дівчинку: вона мала і хоче маму. Але його — я не розумію. Як можна дозволити дитині тягнути за рукав якусь там жінку, яку й сам бачиш уперше?..
Хочеться зупинити їх обох. Але для початку зупинитися б самій. Та, здається, я теж не можу цього зробити.
— А ти залишишся тепер з нами жити? — Її сірі оченятка ніби проникають поглядом у найглибший куточок моєї душі, дістаючи звідти співчуття разом із майже забутим болем...
У цю мить свідомість ніби дає збій — "досить".
Я опускаюся біля неї навпочіпки. Слова застрягають на язиці, а мозок хаотично й швидко відбирає з-поміж них потрібні.
— Аню... — шепочу, бо клубок гіркоти миттєво здавлює горло. — Сонечко... — набираю повітря, щоб продовжити, пояснити, що між нами не так. Але він не дає, знову перебиває мене:
— Аню. Біжи знайди те зайченя, яке мама тобі купила минулого року. Вона, мабуть, хоче побачити його. — Останні слова протягує.
Хоче натиснути на живе?
— О, залюбки! — Мала біжить, знову не почувши правди. А я так і залишаюся навколішки біля її столика, втупившись у порожнечу. Ніби світ раптово взяв і зупинився, а перед носом... якась прірва. І ти сидиш собі й не знаєш, що зараз буде: чи вискочить чорт звідти й затягне тебе із собою вглиб, чи... залишить жити далі своє нікчемне життя.
І ніби все добре: я нічого поганого не зробила. Але... Почуваюся так, ніби винна в чомусь значно більшому, ніж просто чаювання з чужою дитиною.
— Тату, а де його шукати? — тихий шепіт привертає мою увагу.
Я потай змахую сльозу, яка чомусь застрягла на нижній вії, і нарешті ковтаю.
Повертаю голову до дверей, де він, схрестивши руки на грудях, стоїть, спершись плечем об одвірок, і сканує мене поглядом.
— Звідки... моя донька тебе знає? — запитання звучить розбірливо. Надто розбірливо, щоб удати, ніби я не розчула слів.
На мить кидаю на нього погляд. Його щелепи напружені настільки, що жовна чітко проступають під шкірою.
— Учора. Випадково...
Чорт, сказати йому, що я була біля садочка, — звучить так, ніби я навмисне там ходила. З чого почати? З кави? Чи ще зі співбесіди?
— Я стала свідком, як ваша донька сама залишилася на вулиці ще до сніданку. Усі пішли, а вона загралася за теремком, і її не помітили.
Все. Досить. Чай неважливий. Тобто важливий, але...
— Господи... — беруся рукою за чоло. Серце чомусь зараз ніби ось-ось вискочить. — Я не збиралася нічого поганого робити, я...
— Тату...
Маленьке рученя просковзує у дверну щілину, і я вмить замовкаю.
— Я не знайшла його. Допоможеш?
— Зараз, доню.
Ще мить тому його голос різав холодом, а тепер у ньому звучить неприхована теплота. Він знову кидає погляд на мене, але відразу повертається до доньки:
— Подивися ще на поличці у своїй шафці на кухні. А я зараз підійду.
М'яко, ніжно, з такою турботою, що сльози мимоволі атакують очі, а ноги починають тихо тремтіти.
Таких чоловіків я завжди боялася. І зараз не виняток: стою, смикаю власні рукави куртки, наче ось-ось маю равликом залізти в неї й сховатися. І мене ніхто звідти не дістане...
— Я вам не вірю. Значить так... Зараз скажете малій, що вам потрібно на роботу. Обіймете, шепнете на вушко, що любите. А завтра прийдете о сімнадцятій і зачекаєте під квартирою. Ось кошти на ще одного зайця.
Він дістає з кишені гаманець і виймає п'ятисотку. Бере мене за руку й вкладає в долоню купюру.
Не поспішаю її ховати, так і тримаю в руці з думкою: перевіряє.
— А... якщо я не прийду?
— Послухайте. Я не знаю вас, але ви знаєте мою дитину і ще й приходите в той час, коли ми ще вдома. Збіг? Не думаю. Скажете своєму замовнику, що я теж вмію грати. І якщо він вважає, що зможе керувати мною через мою ж дитину, то дуже помиляється. Я не з тих, ким можна маніпулювати. До того ж на моїй території правила встановлюю я.
Ковтаю. Тепер ще й уявила розбірки двох мільйонерів, серед яких опинилася я...
— Я нікого не знаю. Ніякого замовника. І взагалі, я просто шукала роботу за адресою, яку мені дала... дали в агентстві з пошуку персоналу для багатих сімей.
У моїй іншій руці папірець уже достатньо зіжмаканий, але я швидко кладу його на стіл, ніби маю обпектися, якщо хоч на мить затримаю руку.
— Червона, 11-А? Ви, серйозно?
Він доволі довго дивиться мені у вічі. А потім просто забирає папірець з адресою собі в кишеню.
— Давайте я просто піду, — лепечу. Що ще додати, не знаю.
— Просто вже не вийде. Моя дитина побачила у вас маму, а я розбивати їй серце не планував. Тому зараз ви ПРОСТО, — він наголошує на слові, — йдете нібито на роботу. А завтра ми обоє перевіримо, наскільки вам вистачить совісті не прийти після того, як дитина цілий день вас чекатиме. Хм.
Він інстинктивно хмикає — сарказм, якого я не замовляла...
Краєм ока бачу, як маленька голівка просовується у щілину. Усміхнена до неможливості.
— Тато? А можна ми сьогодні з мамою залишимося вдома?
— Гм? — Він натякає мені на усмішку, яку витиснути із себе зараз для мене все одно, що змусити себе повірити, ніби мені тут весело.
Я несміливо повертаю голову до Ані, в очах якої іскриться щастя.
— Сонечко... — Чорт, голос сів від одних лише нервів, тепер я сиплю, і мені доводиться прокашлятися. — Кхм. Я не можу зараз залишитися. Але обіцяю, що прийду завтра.
— Ти забереш мене із садочка?! — радіє мала. Навіть плескає в долоньки.
— Ні, Анюто. Я приїду сюди. Одразу... — кидаю погляд на її батька в очікуванні підтвердження. Він киває, а я продовжую: — як ти повернешся із садочка.