Пролог

— Мені сказали, що ви шукаєте людину. Будь-яку роботу. Я вмію працювати з дітьми, готувати, прибирати… Я швидко вчуся. Тільки, будь ласка, не зачиняйте двері.

Жінка. Значно молодша за мене. Стоїть на порозі з таким виразом обличчя, ніби за нею хтось женеться, мне в руках якийсь папірець і дивиться благальними очима.

— Я нікого не шукаю. Ви помилилися, — відповідаю рівним тоном, уже готовий зачинити двері своєї квартири.

Та вона хапається за дверну ручку.

— Благаю! Візьміть мене… — шепоче. Її очі наливаються слізьми, а голос тремтить. — Мені дуже потрібна робота.

— Послухайте, ви явно помилилися квартирою. Я нікого не наймаю. Відпустіть двері, або ж я...

Договорити не встигаю. Моя малеча, вибігши зі своєї кімнати, з радісним вереском «мама» кидається до ніг незнайомки.

І все, що мені залишається, — шоковано дивитися на власну дитину…

Розділ 1.

(За добу до...)
ЛАНА

Біжу з усіх ніг. Запізнююсь. Попереду світлофор — останні миготливі цифри для мене.

— Якщо я запізнюся, мене взагалі не візьмуть, — гарячково шепочу собі під ніс. І кидаюся просто під колеса авто, виставивши перед собою руку. Хм, ніби я власниця суперсили, яка в разі чого відкине від мене чотириколісну залізяку.

Мені сигналять. Один раз, за ним одразу другий, а я переходжу дорогу, наче маю життя в запасі...

— Ненормальна! — кричить чоловічий голос з-за керма автомобіля, що залишився позаду.

Не зважаю. Ноги майже не трясуться, а я доходжу до краю...

Видихаю страх, щойно ступаю на тротуарну плитку. Тремтіння в руках відчуваю лише зараз. Спина, попри холодну погоду, мокра, блуза липне до тіла. Вирівнюю крок і йду до будинку з дорогим фасадом, високо піднявши голову.

— Розправити плечі, — нагадую собі самими губами.

Біля офісу снують лише охоронці, та й ті — мов сонні мухи. А тут маєш мати бездоганний вигляд, інакше на тебе й не подивляться.

— Куди? — запитують мене на прохідній.

— В офіс Святослава Бойка. На співбесіду. У мене запрошення.

— Ви щось наплутали, тут такого немає.

— Пробачте? У мене запрошення! — дістаю із сумочки телефон тремтячою рукою, відкриваю пошту й показую офіційний лист від компанії.

— Бойченка, — говорить охоронець, уважно прочитавши текст. — Проходьте. Його самого ще не було. Видихніть! І зачекайте на восьмому поверсі біля приймальні! — гукає мені навздогін.

Озирнувшись, ввічливо всміхаюся й киваю. Іду до ліфтів. Здається, я таки перша...

— Хоч би єдина... — шепочу, коли ліфт повільно приходить у рух разом зі мною.

На поверсі м'які дивани й глуха тиша. Сідаю. Чекаю недовго, час від часу поглядаючи на годинник, ніби це я маю вліпити догану майбутньому босу за запізнення, а не він мені. Однак, щойно відчиняються двері ліфта, схоплююся на ноги.

— Якщо ви на співбесіду — її не буде. Можете йти додому, — втомленим голосом говорить чоловік, проходячи повз, навіть не глянувши на мене.

Ціпенію. Це ж... як? Я їхала через усе місто. Мене ледь не збила автівка на світлофорі, коли я бігла сюди, а...

— Навіть не глянете мої рекомендації? — дивлюся йому вслід, просто шокована таким прийомом.

— Компанії більше не потрібні працівники, — говорить тихо, наливає собі в склянку гримучої.

Стою у дверях його кабінету геть без слів. Це... просто вражаюча, найяскравіша моя співбесіда з усіх, які тільки були.

Кілька секунд дивлюся на його руки, у яких тремтить склянка так само, як тремтіла б у моїх, якби я зараз сиділа перед ним. А потім повільно розвертаюся й покидаю кабінет...

Я в розпачі? Ні. Я в повному шоці.

На вулицю виходжу повільним кроком. Ніби не знаючи, що робити. Повертатися додому? Не діло. Мені потрібна робота. Хоч якась...

Іду, куди ноги несуть, повільно вистукуючи каблуками по тротуарній плитці. Попереду — кав'ярня. Заходжу. Дістаю гаманець, купую гарячий напій, аби зігрітися. Кінець листопада як не як.

— Можливо, щось до кави? — запитує бариста, поки я подумки перебираю всі можливі варіанти працевлаштування.

— Н-ні. Дякую.

Виходжу з кав'ярні й майже несвідомо звертаю у двори будинків, де сідаю на лавку.

Перед очима будівля дитячого садочка повільно розпливається від сліз, які просяться назовні. У плече ніби хтось штовхає, підкидаючи думку: «Це твоя остання надія на існування в цьому світі». Але я залишаюся на місці, продовжуючи ігнорувати подібні думки. За ту зарплату, що там платять, я не виживу. А мені ще за оренду квартири платити...

Відпиваю гарячу каву, дістаю телефон із сумочки й набираю подругу. Можливо, вона щось зможе порадити чи підказати. Та погляд чіпляється за червону рухому пляму. Прокліпуюсь, зтріпуючи з повік залишки сліз.

Дитина. Вона перелазить через невисокий паркан і швидко біжить до будинку навпроти. Ховається за його рогом, а, визирнувши й переконавшись, що за нею нікого немає, спокійно йде... до мене?

Моя рука з телефоном завмирає майже біля вуха, а очі вивчають усміхнене личко малої.

— Привіт, — вітається зі мною маленьке диво.

"Алло?" тієї самої миті чую у слухавці голос Мар'яни.

Завмираю, розгублено дивлячись на дитину. На мить навіть забуваю, як дихати, намагаючись збагнути, що щойно сталося. Кому з них відповідати, не обираю. Вони самі визначаються: Мар'яна скидає виклик після свого другого «Алло, Лано?», а дівчинка продовжує сипати запитаннями:

— А ти чиясь мама?

— Угу, — ковтаю дурний схлип, усе ще тримаючи руку з телефоном у повітрі.

— Ярика чи Сашка? — допитливі оченята дивляться на мене, поки я усвідомлюю суть її першого запитання.

— Я... Ні. Я не їхня мама.

— А, шкода. А то вони постійно б'ються через це. Не знають, коли вона за ким із них прийде.

Геть нічого не зрозуміла, але дивлюся на малу, яка моститься на лавці біля мене.

— А чому ти плачеш? — її цікавість змушує мене згадати, що я все ще тримаю ґаджет у руці, а по щоці біжить гаряча сльоза.

Швидкими рухами ховаю в сумку телефон і дістаю серветки. Промокаю ними обличчя.