Розділ 39

Попрощавшись із дівчатками, я ледве стримую сльози ще на порозі. Еллі тримає мене так міцно, що здається якщо не відпустить, я нікуди не піду. Навіть Еммі обіймає мене на прощання, хоч і намагається зробити вигляд, що це «звичайна ввічливість». Та її погляд видає інше. Вона теж не хоче, щоб я йшла. І теж буде сумувати — так само, як і я за ними.

А потім я сідаю в пікап Нейта.

Важка валіза опиняється позаду, а між нами зависає тиша, від якої починає нуртувати в грудях. Він сам сказав, що відвезе мене до міста. Мабуть, хотів особисто переконатися, що я справді зникну з його горизонту.

Нейтон мовчки дивиться на дорогу, міцно стискаючи кермо. Я боюся навіть повернути голову в його бік. Здається, якщо подивлюся — остаточно розплачуся.

За вікном миготіли поля, дерева, знайомі дороги. А в голові вперто крутилися спогади. Наша перша зустріч. Його руки на моїй талії, коли ми їхали верхи. Те, як він притискав мене до себе, щоб я не впала. Як у магазині захистив перед колишнім. Як у кафе насупився, бо я замовила тільки каву. Автомобіль підстрибує на вибоїні, і я мимоволі торкаюся пальцями оббивки сидіння. Все тут пахне ним: шкірою і чимось таким, що я вже встигла підсвідомо назвати домом.

— Можеш не гнати так, — нарешті видавлюю я, не впізнаючи власний голос. — Я не втечу з машини на ходу.

Нейт ледь помітно послаблює хватку на кермі, але швидкість не скидає.

— Хочу встигнути до затору, — промовляє він.

Знову брехня. Знову ці «дорослі справи» і «логічні причини». Ми обидва знаємо, що фермер хоче, аби ця поїздка закінчилася якнайшвидше. Бо кожен кілометр, проведений зі мною в цій кабіні, руйнує його впевненість у тому, що він чинить правильно.

Я відвертаюся до вікна, намагаючись не думати про те, що буде далі. Треба шукати квартиру. Роботу. Якось ставати на ноги, бо повертатися до мами — це останнє, чого я хочу. Після її нового шлюбу я завжди почуваюся там зайвою. З вітчимом ми так і не змогли нормально ужитися. Для нього я «проблемна донька не від того чоловіка», а для мене він — чужий у нашому домі.

Тож тепер залишаюся тільки я сама.

Коли автомобіль звертає на знайому вулицю, я видихаю:

— Зупини біля будинку, де троянди цвітуть.

Нейт лише киває у відповідь. Пікап плавно гальмує біля старого двору, де вздовж паркану й справді розрослися кущі рожевих троянд.

Кілька секунд ніхто не рухається. Я повертаю голову й дивлюся на нього востаннє. Втомлений профіль. Напружена щелепа. Очі, які вперто дивляться тільки вперед.

— Дякую тобі… — голос ледь не зривається, але я все ж договорюю. — За хороші моменти.

Нейт ковтає й лише сильніше стискає пальці на кермі.

— І тобі дякую, Стеф. Нехай щастить.

Я лише всміхаюся. Нейт виходить із пікапа й дістає мою валізу з кузова.
Теж виходжу з машини, але ноги раптом стають важкими, неначе не хочуть робити останній крок.

Нейт ставить валізу біля хвіртки й випрямляється. Між нами залишається всього кілька кроків, але здається — ціла прірва. Вітер ледь ворушить моє волосся, десь неподалік гавкає собака. Я стою в цій тиші, вдихаючи запах пилу та солодких квітів, і чекаю. Сама не знаю чого. Може, що він нарешті перестане бути цим зачерствілим сухарем і скаже хоча б одне слово, яке все змінить.

— Ну… бувай, — кажу, намагаючись усміхнутися нормально, але виходить жалюгідно. Губи тремтять, і я кусаю їх, щоб не дати волі сльозам.

Нейт дивиться на мене, і я бачу, як у нього в очах щось спалахує — він теж хоче щось сказати. Я бачу це по тому, як він на мить подається вперед, як розмикаються його губи. Але він не каже.

Лише киває.

— Бережи себе.

Я фиркаю, опускаючи очі до землі. Гравій під кросівками здається найцікавішою річчю у світі.

— Постараюсь.

Він ще кілька секунд стоїть навпроти. Не йде. Не розвертається. І це його нерішуче очікування робить тільки гірше. Бо маленька дурна надія всередині мене все ще жива. Ще чекає, що цей клятий ковбой зараз скине свою броню, зробить крок і скаже: «Не йди».

Але Нейт мовчить. Чоловік завжди мовчить, коли треба сказати найважливіше. Мабуть, він вважає, що слова — це слабкість.

Я першою відвертаюсь. Більше не можу витримувати цю напругу.

— Передай дівчаткам, що я за ними сумуватиму.

— Передам.

Голос у нього хрипкий, наче фермер щойно наковтався пилу з тієї дороги, якою ми приїхали. Роблю крок до хвіртки. Потім ще один. Метал холодить пальці, і саме в той момент за спиною раптом чується:

— Стеф.

Я завмираю. Час ніби зупиняється, і єдине, що я відчуваю — це власне серце, яке шалено б’ється. Обертаю голову. Нейт стоїть біля машини, дивиться прямо на мене, і вперше за весь цей довгий день у його погляді немає холоду. Тільки якась оголена, болюча розгубленість.

— Що? — ледве чутно питаю я.

Він відкриває рота, мов справді зараз скаже те саме важливе. Те, що могло б усе змінити. Я бачу, як чоловік бореться з собою, як ці слова вже майже на кінчику його язика. Але за секунду його щелепа знову напружується, і ця невидима завіса опускається назад.