Розділ 38

Піднімаюся сходами, а перед очима все ще стоїть його холодне, вбивче «я проти». Наче ножем по серцю. Зайшовши до кімнати, зачиняю двері й лише тоді дозволяю собі видихнути, хоча повітря все одно застрягає десь у грудях неприємною грудкою. Мене трясе — чи то від пекучої злості на його впертість, чи від образи, а може, від усього одразу.

— Ідіот… — шепочу в порожнечу кімнати, опускаючись навколішки біля валізи.

Смикаю блискавку з такою силою, що та ледь не залишається в мене в руках. Речі летять всередину без жодного розбору — футболки, джинси, шкарпетки — все змішується в одну купу, як і мої думки.

— Нестерпний, зачерствілий сухар. Сам запросив, сам вигнав. Навіщо було давати мені ці кілька днів ілюзії нормального життя, щоб потім отак, одним махом, виставити розрахунок за «допомогу»?

Очі печуть. Я вперто моргаю, не дозволяючи сльозам пролитися. Тільки не тут. Тільки не через нього.

Запихаю чергову кофту у валізу, коли двері за спиною риплять. Здригаюся й різко обертаюся, готова виплеснути весь свій гнів на Нейта, але на порозі стоїть Еллі. Вона мовчить, і її погляд, занадто серйозний для восьми років, прикутий до моєї напівпорожньої валізи.

— Ти правда поїдеш?

— Еллі…

Дівчинка проходить у кімнату, зупиняючись біля самого ліжка. Вона не виглядає здивованою, радше втомленою від того, що відбувається.

— Тато спеціально так робить, — раптом промовляє Еллі, опускаючи очі в підлогу й розглядаючи шкарпетки.

Я завмираю з джинсами в руках, дивлячись на неї знизу вгору. Весь мій запал миттєво зникає.

— Що саме він робить, Еллі?

— Відштовхує людей, — вона знизує плечима, але я бачу, як дівчинка нервово стискає пальці, дивлячись на власні руки. — Після мами він став… дивний. Еммі каже, що тато боїться. Якщо хтось йому подобається, він одразу починає злитися та виганяє їх. Раніше, ніж вони встигнуть піти самі.

У грудях щось неприємно стискається. Я обережно опускаю джинси на ліжко й дивлюся на неї уважніше.

— І часто він так робить?

Дівчинка знижує плечима.

— Не знаю. Але коли до нас приходила одна тьотя… давно ще… він теж потім став сердитий.

— Яка тьотя?

— Не пам’ятаю, — бурмоче Еллі. — Вона привезла нам розмальовки. А потім більше не приходила.

Усередині неприємно щемить.
Отже, справа не в мені. Нейт справді… тікає.

Дівчинка кілька секунд мовчить, а потім раптом підходить ближче.

— Ти ж не образилась на мене?

Я здивовано моргаю.

— На тебе? За що?

— Бо тато тебе виганяє.

Ковтаю клубок у горлі й швидко хитаю головою.

— Ні, сонечко. Ти тут ні до чого.

Еллі дивиться на мене так уважно, наче намагається перевірити, чи я не брешу. А потім каже:

— Тоді не плач.

І тільки тепер я розумію, що по щоці вже давно котиться гаряча сльоза.