Розділ 37

Нейт першим відводить погляд, і я бачу, як він намагається приховати ту бурю, що ще секунду тому вирувала в його очах.

— Ми просто розмовляли, сонечко, — відповідає він, і його голос стає на диво м’яким, зовсім не таким, яким він щойно виганяв мене з дому.

— Про що? — одразу питає Еллі, підходячи ближче.

Я бачу, як Нейт напружується, розправляючи плечі.

— Про дорослі справи.

Еллі кумедно хмуриться, зморщивши носик.

— Нудно.

Вона підходить до мене і міцно обіймає за талію. Я кладу руку їй на плече, намагаючись не розплакатися прямо тут.

— А ти чого така сумна? — Еллі задирає голову, вдивляючись у моє обличчя своїми великими  блакитними очима.

Я силоміць ковтаю клубок у горлі.

— Не сумна. Просто не виспалась, — брешу я, і ця брехня гірчить на язиці.

Еллі підозріло мружиться, мовби відчуваючи, що в цій кімнаті щойно розбилося щось важливе. А потім знову переводить погляд на батька.

— Тату… а Стеф же залишиться з нами?

Нейт присідає навпроти доньки, щоб бути з нею на одному рівні.

— Стеф має важливі справи в місті.

Дівчинка шморгає носом, і в її очах з’являється тінь розчарування.

— Які ще справи?

— Дорослі, — відповідає він спокійно, але я чую в цьому спокої сталь. — У неї є своє життя, робота, друзі. Вона ж не може сидіти тут вічно.

Стискаю губи, слухаючи, як він легко викреслює мене з їхнього світу.

— Але ж ти повернешся, правда? — Еллі знову повертається до мене, стискаючи мою футболку маленькими пальчиками.

Дивлюся на Нейта. Чоловік мовчить, чекаючи на мою відповідь, і його погляд стає непроникним.

— Навряд чи, сонечко, — відповідаю я, відчуваючи, як серце пропускає удар.

— Але якщо ваш тато не буде проти… я могла б вас навідувати. Іноді.

Після моїх слів на кухні знову стає тихо. Нейт не киває. Він не каже «звісно». Тільки мовчить, і це мовчання красномовніше за будь-яке «ні». Гроші на столі, втомлений вигляд ковбоя і рішучість у його погляді — все це каже про те, що ніяких «навідувати» він не планує.

Для нього я вже стала минулим, яке фермер хоче забути якомога швидше.

Еллі повертається до батька, і в її погляді з’являється те, чого я боялась найбільше — дитяча впертість.

— Тату, але ж вона може приїжджати іноді, так? — питає вона вже не так впевнено, але з надією.

Нейт повільно вдихає, і я бачу, як у ньому щось стискається. Він дивиться на доньку, потім на мене.

— Еллі, не все так просто, — відповіда фермер. — У людей є свої дороги.

— Але ж тату... — не здається дівчинка.

Я відчуваю, як у грудях неприємно тисне. Хочеться сказати щось легке, зняти цю напругу, але слова застрягають десь між горлом і серцем.

Нейт підводиться.

— Йди до кімнати, сонечко. Я зараз прийду.

— Але…

— Еллі.

Один погляд — і вона слухняно опускає плечі. Дивиться на мене востаннє, міцніше стискає мою руку і, неохоче розвернувшись, виходить із кухні.

Тиша падає між нами — така раптова, що навіть гуркіт трактора за вікном затихає.

— Тобі не варто було цього казати, — нарешті говорить він.

Я іронічно всміхаюсь, хоч усередині зовсім не смішно.

— Чого саме? Що я не збираюся нав’язуватись?

Його щелепа напружується.

— Що ти будеш приїжджати.

— Я не обіцяла нічого конкретного, — відповідаю. — Я сказала «якщо ти не проти».

— Я проти.

Ці два слова падають так несподівано. А десь у голові ще є наївна думка, що він пом’якшиться, додасть щось тепле, але він не додає. Лише дивиться так, мов між нами вже все вирішено.

— Добре, — видихаю я після паузи. — Тоді питань немає.

Проходжу повз нього і йду до кімнати збирати речі. Нейтон навіть не обертається.