Розділ 36

Час біля річки минає справді добре. Ну… якщо не враховувати Нейта, який весь день тримається відсторонено. Зате з дівчатками легко. Ми сидимо на пледі, їмо фрукти й печиво, сміємося з того, як Еллі примудрилася забруднити свій пончик-круг у піску. Навіть Еммі кілька разів щиро усміхається. А Нейт, хоч і мовчить, продумав усе до дрібниць: ковдра, їжа, напої.

Справжній пікнік нам влаштував. І від цього стає тільки складніше. Бо інколи він поводиться так, немов йому справді не все одно. А потім знову закривається, що я починаю сумніватися, чи не придумала собі зайвого.

Додому ми повертаємося вже ближче до вечора. Дівчатка втомлені, але задоволені, засинають майже на ходу. Я швидко заганяю їх у душ, а сама йду на кухню готувати щось легке на вечерю. Так хочеться звичайного домашнього вечора. Без драм і цієї вічної напруги.

Але Нейт знову десь зникає. Я прислухаюся до звуків надворі, але під’їзна доріжка мовчить. У підсумку ми вечеряємо без нього. І дівчаток я вкладаю сама.

***

На ранок я прокидаюся раніше за всіх. У будинку панує та особлива тиша, від якої навіть чути шум у вухах. Лише десь надворі гуркоче трактор і  гавкає собака.

Спускаюся на кухню, намагаючись не шуміти. Ставлю чайник, машинально виставляю чашки на стіл. Рухи звичні, а от думки — ні. В голові досі крутиться вчорашній день. Річка. Його погляди, які я ловила на собі, і те важке мовчання, що висіло між нами замість відповідей.

Раптове рипіння дверей змушує мене здригнутися так сильно, що я ледь не впускаю чашку з рук. Обертаюся.

Нейт.

Чоловік стоїть у дверному проході, заповнюючи собою весь простір, і виглядає так, ніби справді провів усю ніч у черговій виснажливій битві з самим собою або з привидами свого минулого. Втомлений, із темними тінями під очима та напруженими плечима, він здається ще більш закритим, ніж зазвичай.

— Доброго ранку, — кажу якомога спокійніше, хоча пальці мимоволі стискають край стільниці.

— Доброго.

Фермер проходить до столу, але не сідає. Завмирає поруч, і я шкірою відчуваю: щось не так. Повітря на кухні раптом стає важким.

— Дівчатка ще сплять? — питає, не дивлячись на мене.

— Так.

Нейт  киває. Згодом лізе в кишеню джинсів, дістає згорнуті купюри й кладе їх на стіл. Прямо перед моєю чашкою.

Я завмираю. Дивлюся на ці гроші й відчуваю, як усередині починає закипати щось неприємне.

— Це що?

— Гроші. За речі для дівчат. І… за допомогу.

Піднімаю на нього очі.

— Допомогу?

— Ти сиділа з ними. Готувала. Возилася… — він перераховує це так, мов це пункти якогось контракту.

— Ти зараз серйозно мені платиш за те, що я провела з ними час? — мій голос звучить вище, ніж я хотіла б.

Нейтон стискає щелепу так, що на обличчі перекочуються жовна. Вираз чоловіка, який прийняв важке рішення.

— Так буде правильно.

— Для кого, Нейте?

Ковбой відводить погляд у бік вікна. І в цю мить мене накриває таким поганим передчуттям, що стає важко дихати. Це не просто гроші. Це розрахунок. Крапка.

— Що ти хочеш чим сказати? — допитуюся я.

Кілька секунд він мовчить.

— Тобі треба поїхати, Стеф.

Я округлюю очі від здивування, на якусь мить мені здається, що мені лише почулося.

— Що? — перепитую.

— Тобі потрібно повертатися в своє місто. Шукати щастя там.

Дивлюся на нього і просто не вірю, що він зараз це говорить. Повітря на кухні стає крижаним, а слова Нейта б’ють набагато болючіше за будь-який ляпас.

— Це таке твоє рішення? — голос звучить глухо. — Після того, як ти сам мене сюди запросив?

Чоловік дивиться прямо, не відводячи погляду. Його обличчя — маска з холодного каменю.

— Так, — відрізає він, і я бачу, як на його шиї пульсує жила. — Я знаю, що ти зараз вважаєш мене останнім мудаком. Але так навіть краще. Тобі буде легше піти.

У грудях усе стискається від образи й люті, що підступає до самого горла. Я  дивлячись йому в очі, відсуваю складені купюри назад. Туди, де чоловік стоїть.

— Залиш собі, — вимовляю зневажливо. — Тобі вони явно потрібні більше, щоб купити собі спокійну совість.

Нейт хмуриться. Його погляд падає на гроші, а потім знову на мене. Я бачу, як усередині нього щось здригається, але цей клятий ковбой продовжує тримати оборону, не дозволяючи собі жодного зайвого жесту.

— Стеф… Ти хороша, і я не хочу робити тобі боляче, — промовляє Нейтон, але ці слова б’ють сильніше за будь-яку грубість, бо звучать як фінальний вирок, обгорнутий у дешевий папір жалю.

— Скажи чесно, — я роблю крок ближче, ігноруючи внутрішній голос, який благає зупинитися і зберегти залишки гордості. — Ти мене зараз виганяєш, бо тобі справді байдуже… чи якраз навпаки, Нейте? Бо ти боїшся того, що починаєш відчувати?

Я бачу цю боротьбу в його очах — короткий спалах чогось живого, що він тут же душить своїм фірмовим крижаним спокоєм.