Розділ 35

Я ще кілька секунд стою на місці, потім переводжу погляд на машину. Ну все. Тягнути далі нема куди.

Оглядаюся. Нейт уже на березі. Стоїть до мене спиною, наче кам’яна статуя, поки дівчатка з вереском підкорюють річкову воду.  

Швидко підходжу до машини, залажу  на заднє сидіння і зачиняю за собою дверцята. Салон миттєво відсікає зовнішній шум.

Дістаю купальник. Стягую футболку, потім шорти, намагаючись не зачепити нічого ліктями в тісному салоні. Швидко просовую ноги, натягую нижню частину, поправляю бокові зав’язки, вони надто високо лягають на стегнах, відкриваючи більше, ніж я планувала.

Беру верх. Тонкі бретелі, вузлики на спині. Пальці трохи тремтять, поки зав’язую їх за шиєю, потім тягнуся назад, щоб затягнути ще один вузол.

Тканина ледь прикриває груди, і я мимоволі перевіряю, чи все на місці.

— Нормально… — кажу сама собі, хоча впевненості мало.

Швидко натягую назад футболку, але вона вже сидить інакше. Вільніше. І все одно здається, що все видно. Секунду дивлюся на себе в  відображення затемненого скла.

— Нейт точно щось подумає… — ця думка чомусь змушує серце стукати швидше.

Виходжу з машини, намагаючись триматися максимально спокійно. Роблю кілька кроків до берега, відчуваючи, як тонка тканина під футболкою відчувається непристойно чужою.

Погляд сам знаходить Нейта. Він стоїть біля самої води, тримає Еллі за руку, щоб та не полізла на глибину. Еммі поруч, ловить кожне його слово. Підходжу ближче. Ще крок. Ще. Він навіть не обертається. Наче мене тут немає. 

— Обережно, тут слизько, — кидає чоловік Еллі, так і не повівши головою в мій бік.

Зупиняюся поруч. Чекаю бодай жесту, погляду спідлоба... хоч чогось. Нічого. Нейт зосереджений на дівчатах, він весь у них. А я — просто фон. Частина пейзажу. І від цього всередині неприємно шкребеться розчарування.

Опускаюся на коліна біля води, роблю вигляд, що страх як хочу перевірити температуру. Занурюю руку. Холодна. А сама краєм ока стежу за ним. Нуль реакції. Взагалі. Стає по-дитячому образливо. Не тому, що він мовчить. А тому, що навіть не вважає за потрібне глянути.

Підводжуся, відходжу трохи вбік і скидаю кросівки. Знімаю окуляри і обережно кладу їх зверху. Світ навколо миттєво розпливається, втрачаючи чіткі межі. Сонце і вітер одразу торкаються шкіри.

Ну от зараз точно помітить.

Але коли піднімаю погляд — він уже відвернувся. Допомагає Еммі з її пончиком, щось поправляє. Потім раптом дістає телефон.

— Я на хвилину, — кидає сухо, не дивлячись на мене, і йде вздовж берега, притиснувши слухавку до вуха.

Проводжаю його поглядом, поки він не відходить достатньо далеко. Підходжу ближче до дівчаток.

— Ви тут раніше були? — питаю дівчаток, намагаючись, щоб голос звучав буденно.

Еллі миттєво киває.

— Так! Ми часто сюди приїжджали!

— З мамою, — спокійно додає Еммі.

У мене всередині щось болюче стискається.

— Останній раз… теж з нею?

— Так, — Еллі вже не така весела. — Ми тоді влаштували пікнік. І тато вчив нас плавати.

— Вона любила це місце, — Еммі дивиться на воду так, мов бачить там щось, чого не бачу я.

Я не знаходжу слів. Просто киваю, дивлячись у далечінь, де небо зливається з річкою в одну суцільну блакитну пляму. Тепер це відчуття «чужої території» стає майже фізичним. Я тут не просто зайва. Я тут — «після».

Нейт повертається несподівано. Він уже без футболки, лише в темних шортах. Через мою короткозорість я не бачу виразу його обличчя здалеку, але сонце безжально підкреслює рельєф: силует плечей, впевнені й спокійні рухи. Навіть у розмитому світі він здається надто спокусливим.

— Тато, дивись! — кричить Еллі, тягнучи його у воду.

— Бачу, — він заходить до них, навіть не глянувши в мій бік.

І це чомусь збиває ще дужче. Вдивляюся, намагаючись вхопити чіткіше, як він підхоплює Еллі, як напружуються м’язи на руках. Оскільки я погано бачу деталі, погляд мимоволі затримується довше, ніж варто було б.

— Так, все, — шепочу сама собі й відвертаюся до річки.

Занурюю долоні у воду, розганяючи дрібні хвилі. Серце калатає швидше, ніж варто було б, і це починає дратувати. Це ж безглуздо! Ми знайомі другий день. Другий! А я стою тут і намагаюся не витріщатися на нього, як закохана малолітка.

— Стеф! — гукає Еллі. — Ходи до нас!

— Йду, — відгукуюся я.

Він стоїть всього за пару метрів. Між нами — невидима, напружена нитка. Я відчуваю його присутність шкірою навіть тоді, коли не дивлюся.

На мить — всього на секунду. Наші погляди зустрічаються. З такої відстані я бачу все: як сонце висвітлює його блакитні очі, котрі ковзають по мені з якоюсь дивною важкістю. 

Нейт не усміхається. Не відводить очей одразу. А потім миттю відвертається, неначе розсердився на себе.

— Якщо тобі так неприємно на мене дивитися, міг би просто сказати. Я не нав’язуюся.

Чоловік повертає голову. Вперше за весь день його погляд впивається в мене по-справжньому. В очах — суміш подиву і роздратування.