Розділ 34

Заходжу до кімнати й першим ділом розстібаю валізу. Десь тут, у окремій кишені, мав бути купальник — кинула його на всяк випадок. Витягую його на світло і відчуваю, як щоки починають горіти. Ну звісно! Як я примудрилася взяти цей? Замість суцільного й скромного в руках тримаю два клаптики тканини на тонких зав’язках. Не для сімейної поїздки. Нейт точно вирішить, що я знову його спокушаю.

Зітхаю, але вибору немає. Запихаю цей купальник у сумку, додаю рушник і сонцезахисний крем. Ось тільки досі не ясно, на скільки ми їдемо: на пару годин чи на всю ніч? Цей клятий ковбой навіть не спромігся пояснити толком. Лише поставив перед фактом.

Спускаюся сходами, відчуваючи кожним нервом вагу сумки на плечі. Цей купальник усередині здається мені бомбою з годинниковим механізмом.

Дівчатка вже крутяться біля виходу. Еллі встигла десь роздобути надувний круг у формі пончика, а Еммі зосереджено перевіряє свій рюкзак. Нейт стоїть у дверях, спершись плечем об одвірок. Його погляд ковзає по мені від кросівок до обличчя, і на мить затримується на сумці. Я мимоволі стискаю ремінь міцніше.

— Готова? — питає він.

— Так.

Фермер киває.

— Тоді поїхали.

Ні куди саме. Ні на скільки. Все в його стилі.

Я відчиняю дверцята, сідаю. Еллі з Еммі вмощуються на задніх сидіннях. Світловолоса красуня не замовкає ні на секунду.

— А ми далеко їдемо? А там вода тепла? А ми купатися будемо?

— Побачиш, — відповідає Нейт, заводячи двигун.

Я дивлюся у вікно, поки машина виїжджає з двору. Гравій гучно хрустить під колесами, і цей звук здається мені крапкою в нашій попередній розмові.

Ловлю себе на дивному відчутті. Немов це не просто поїздка, щоб розважити дівчат. В якусь мить мені здається, що за кермом сидить людина, яка щойно прийняла якесь остаточне рішення. Тільки зовсім не ясно — це добре… чи ні.

Через хвилин двадцять машина з’їжджає з шосе на ґрунтовку.

— Ми куди? — не витримую я.

— Побачиш, — знову ця його фірмова таємничість.

Я закочую очі, втупившись у вікно.

— Дуже інформативно.

Нейт у відповідь лише хмикає. Автомобіль зупиняється біля невеликої річки. Місце тихе, заховане від чужих очей. Тінь від старих дерев падає на спокійну воду. Еллі миттєво відстібається.

— Ми приїхали?!

— Сидіти, — кидає Нейт. — Спочатку я.
Він виходить, обходить машину й відчиняє дверцята. Дівчатка вискакують назовні, як горох із мішка.

— Вода! — верещить Еллі, кидаючись до берега.

— Не підходь близько! — відрізає він, перехоплюючи її за плече.

Виходжу слідом. Тепле повітря б’є в обличчя запахом вогкої трави та річкової прохолоди. Нейт дістає з багажника плед, якісь речі, мовчки розкладає все на траві. Його рухи чіткі, механічні.

Вирішую допомогти розкласти фрукти та їжу.

— Часто сюди приїжджаєш?

— Так з дівчатами, — відповідає він, не піднімаючи голови.

— І з Рейлі? — запитую я.

— Можеш не напружуватись, — додає ковбой впевненіше. — Це просто місце.

Я дивлюся на нього.

— Для тебе — ні.

Нейтон піднімає погляд. Кілька секунд мовчимо. З боку води чути сміх Еллі.

— Тато! Дивись!

Він одразу відволікається, йде до них. Я лишаюся стояти. І раптом розумію: Нейт привіз мене не тільки на річку. Він привіз мене туди, де було його «до».

І це або крок вперед… або дуже болюче нагадування, що мені тут не місце.