Розділ 33

Стеф

Після розмови з Нейтом на душі лишається такий осад, що хочеться просто зачинитися від усіх, тож я плетуся до своєї кімнати. Опускаюся на ліжко, навіть не роззуваючись, і вкотре прокручую в голові його слова. Ну як він взагалі може таке сказати? Переїхати до Вейда? Це ж треба було додуматися!

Раптом серед обурення спалахує одна-єдина здогадка, від якої по шкірі біжать сироти: а що, коли це просто ревнощі? Звичайнісінькі чоловічі ревнощі до найкращого друга. Я завмираю, боячись навіть дихнути, а на обличчі сама собою розповзається безглузда, щаслива усмішка. Нейт мене ревнує! Значить, не байдужа, значить, чіпляю... Але тоді чому він такий крижаний щоразу, як ми залишаємося наодинці?

Невже привид Рейлі стоїть між нами настільки міцно, що він готовий власноруч віддати мене іншому, аби не відчувати провини?

Я перевертаюся на спину, втупившись у тріщину на стелі. Усмішка зникає сама собою, лишаючи по собі гіркий присмак.

— Ревнує… — шепочу в порожнечу.

Звучить заманливо. Майже як виправдання для всього того безглуздя, що між нами коїться. Але пазл не складається. Якщо це ревнощі — якого біса він сам штовхає мене до Вейда? Навіщо цей тон, ніби йому справді плювати, у чиєму ліжку я опинюся?

Заплющую очі. Тут щось інше. Не байдужість, ні. Він ніби власноруч вибудовує між нами паркан із колючим дротом. Забороняє собі навіть дихати в мій бік.

Від цієї думки підкидає на ліжку, наче від поштовху.

— І що мені з цим робити? — мій голос у порожній кімнаті звучить чужо.

А за мить знизу долітає сміх дівчаток. І його голос. Низький, впевнений. Той самий, що змушує мої пальці з силою вчепитися в покривало.

Він тут. У цьому ж домі. Зі своїми правилами, стінами й цим клятим привидом Рейлі, що не дає нам дихати. А я — хто я? Застрягла десь посередині. Вже не зовсім чужа, але так і не стала своєю.

Може, просто піти? Зараз. Поки не затягнуло ще глибше. Поки можу зробити це на власних ногах, а не по шматочках. Або він сам не виставив мене за двері.

Підхоплююся. Роблю крок до дверей, другий… і завмираю, взявшись за ручку. Холодний метал обпікає долоню.

Бо в голові спалахує найстрашніше: якщо я зараз піду — він мене не зупинить. Навіть не озирнеться. І від усвідомлення цього стає по-справжньому холодно.

Я ще кілька секунд стою біля дверей, вчепившись у ручку. Не відчиняю — боюся. В голові, як заїжджена платівка, одне: він не зупинить. І від цього так злюся на саму себе, що аж дихати важко. Видихаю все це повітря одним поштовхом і виходжу.

На кухні звичний хаос. Еллі махає руками, Еммі намагається її перекричати, а Нейт... він уважно стоїть і слухає дівчаток.

Звичайний обід. Наче й не було тієї прірви між нами кілька хвилин тому.

Мовчки проходжу до кухні, беру кухоль і наповнюю його холодною водою. Роблю кілька жадібних ковтків, відчуваючи, як волога трохи заспокоює горло. Вже збираюся розвернутися і піти, коли він нарешті видавлює:

— Поїхали кудись.

Завмираю, так і не поставивши склянку на стіл. А дівчатка навпаки — миттєво оживають, наче тільки й чекали цієї команди.

— Так! На річку! — навперебій вигукують вони, заповнюючи тишу своїм вереском.

Нейт не дивиться на мене. Він зосереджено розглядає щось на стільниці, мовби там раптом з’явилася карта світу, а не просто крихти від печива. Його незграбність зараз майже відчутна на дотик — він кинув цю пропозицію, як гранату, і тепер чекає, чи вона вибухне, чи ми просто розійдемося.

— Будь ласка, будь ласка! — Еллі вже вчепилася в мої джинси.

Я переводжу погляд з дівчинки на Нейта. Він нарешті піднімає голову. В очах — жодної впевненості. Тільки німа загроза: «Не змушуй мене пояснювати це при них».

— Добре, — нарешті видихаю я, ставлячи порожню склянку у раковину. — Поїхали. Але на річку — це надовго. Треба зібрати речі.

— Я вже побігла збиратися! — вигукує Еллі й кулею вилітає з кухні. Еммі йде за нею спокійніше, але я бачу, як вона прискорює крок.

Ми залишаємося вдвох. Тиша повертається, але тепер вона ще дужче тисне на вуха. Нейт робить крок до мене, але зупиняється на півдорозі.

— Дякую, — каже він так тихо, що я більше вгадую це по губах.

— Не дякуй, — відрізаю я. — Ти ж знаєш, що я не змогла б сказати «ні» дівчатам. Але не думай, що я про все забула.

Чоловік лише киває. Його пальці нервово простукують якийсь ритм по краю столу.

— Я чекатиму в машині, — кидає він і швидко виходить, неначе повітря на кухні раптом стало замало для нас обох.

Я стою біля раковини ще хвилину. Дивлюся на свої руки, що ледь помітно тремтять.

«Поїхали кудись».

Ну що ж, поїхали. Подивимося, хто з нас перший не витримає цієї ілюзії «нормального дня».