Розділ 31

Какао виходить гарячим, із тонкою пінкою зверху. Еллі обережно дме на свою чашку, мов від цього вона швидше охолоне.

— Уже можна? — питає, не відводячи очей.

— Зачекай трохи, — кажу. — Обпечешся.

Еммі робить маленький ковток і одразу ставить чашку назад.

— Гаряче, — констатує, але видно, що їй подобається.

— Пахне печивом, — раптом каже Еллі і тягне носом повітря.

Я теж відчуваю цей запах і мимоволі усміхаюся.

— Значить, все правильно зробили.

Вона підстрибує на стільці.

— Можна вже діставати?

— Ще трохи.

— Скільки ще «трохи»?

— Хвилин п’ять.

— Це теж довго…

Еммі закочує очі.

— Ти не вмієш чекати.

— Вмію!

— Не вмієш.

Сміюся, спостерігаючи за ними. Таймер пищить.

Еллі одразу підстрибує.

— Все!

— Стоп, — зупиняю її. — Гаряче.

Підходжу до духовки, обережно відкриваю. Тепле повітря одразу б’є в обличчя, а запах стає ще сильнішим. Дістаю деко, ставлю на стіл.

Печиво виходить різне, десь кривеньке, десь розповзлося, але виглядає… таким домашнім.

— Це я робила! — одразу показує Еллі на один шматок.

— А це моє, — спокійно додає Еммі.

— І це теж моє!

— Ні, це вже не твоє.

Я усміхаюся і накриваю печиво рушничком.

— Дайте йому трохи охолонути.

Але вони вже стоять поруч і дивляться, немов це щось дуже важливе. І, мабуть, так і є. Бо це їхнє перше печиво разом зі мною.

Ми ще стоїмо біля столу, коли у двері раптом стукають. Дівчатка одразу повертають голови.

— Я відкрию! — Еллі вже біжить у коридор.

— Обережно! — кидаю їй навздогін.

Через кілька секунд чую знайомий чоловічий голос.

— Привіт, малеча. А тато вдома?

Виходжу в коридор. Вейд стоїть у дверях, сперся плечем об одвірок, виглядає так, ніби «забіг на хвилинку».

Його погляд ковзає по мені і затримується трохи довше.

— О, так і думав, що застану тебе тут, — кидає вже спокійніше. — Нейта нема?

— Немає, — відповідаю спокійно. — Він зранку поїхав.

Вейд киває.

— Ясно. Тоді я, мабуть, пізніше зайду.

Чоловік уже робить крок назад збираючись йти. І я сама не до кінця розумію, чому зупиняю його.

— Вейде, зачекай.

Він зупиняється і знову дивиться на мене.

— Що?

Я на секунду вагаюся, але все ж роблю крок вперед.

— Ми можемо поговорити?

— Так, звісно. Про що?

Вейд переводить погляд на дівчаток, які стоять поруч і уважно слухають.

— Еммі, ти за головну.

Та одразу випрямляється, немов це її офіційне призначення.

— Ми ненадовго, — додаю, дивлячись на них. —  Печиво не чіпайте.

— Добре, — киває Еллі, але вже переводить очі до печива.

Ми виходимо на ґанок, прикриваючи за собою двері. Вейд лишається навпроти, руки в кишенях, дивиться уважно.

— Слухаю.

Я роблю глибокий вдих.

— Ти давно дружиш з Нейтоном?

— З дитинства.

Киваю. Кілька секунд мовчу, зрештою видихаю.

— Тоді скажи чесно… що сталося з Рейлі?

Вейд одразу стає серйознішим. Усмішка зникає.

— Стеф…

— Я не з цікавості питаю, — перебиваю. — Хочу розуміти для себе?  

Він дивиться на мене уважно. Я стискаю пальці, щоб не видати, як мене це зачіпає.

— Він уже сказав мені, що не шукає кохання. І що я для нього чужа, — говорю впевнено, але всередині все напружене. — І якщо він досі живе нею… якщо для нього це не закінчилось…

Роблю паузу, ковтаю, щоб голос не зірвався.

— То, може, мені справді не варто тут залишатися.

— Ти серйозно зараз думаєш поїхати? — питає спокійно.

— Я не знаю, — чесно кажу. — Але я не хочу лізти туди, де мене апріорі не може бути.

Вейд зітхає, наче зважується щось сказати.

— Добре. Тоді ти маєш знати одну річ… це я написав те оголошення. І це через мене Нейт тебе сюди покликав.

Я мовчу. Лише дивлюся на нього.

— Я хотів як краще, — продовжує він. — Думав, витягну його хоч трохи… і життя якось зрушить. А по факту, підкинув проблем і йому, і тобі.