Розділ 30

Еммі мовчить ще кілька секунд, потім злегка знизує плечима.

— Побачимо, — каже насторожено.

Я не намагаюся її переконати. Лише киваю. Еллі переводить погляд з неї на мене і, мовби відчувши, що розмова стає надто серйозною, раптом піднімає голову.

— А давайте сьогодні щось інше зробимо! Не тільки браслети.

— Наприклад? — питаю.

Вона задумується, поклавши вказівний пальчик на щоку.

— Можемо піти гуляти! Або… о, або приготувати щось смачне!

Я усміхаюся.

— Цікава ідея. Можна спекти печиво. Думаю, ми втрьох з ним чудово впораємося.

— Я буду головна по цукру! — одразу заявляє Еллі.

— А я буду перевіряти, щоб ти не з’їла половину, — сухо додає Еммі.

— Я не з'їм половину!

Мимоволі знову всміхаюся, споглядаючи на них.

— Добре, команда. Тоді план такий: спочатку доробляємо тут, потім — кухня.

— Ура! — Еллі аж підстрибує.

Еммі лише хмикає, але я бачу їй теж цікаво.

Ми досить швидко розгрібаємо той хаос, і вже за кілька хвилин стоїмо на кухні. Я відкриваю шафу, переглядаю продукти.

— Але спочатку — руки, — кажу, повертаючись до них. — І нормально, а не «просто намочили».

Вони з шумом зникають за дверима, а я тим часом дістаю борошно, цукор, яйця, масло, розпушувач.

Чую, як вони там сперечаються, хто перший миє руки.

— Я перша!

— Ти завжди перша!

Через хвилину вони вже назад. Мокрі руки, трохи вода на футболках, але очі горять цікавістю.

— Все, ми готові! — заявляє Еллі.

Я піднімаю руку, зупиняючи їх.

— Стоп. Нічого не чіпайте. Я зараз теж руки помию — і почнемо.

Вони завмирають, але видно, як ледве стримуються, щоб не залізти в миску раніше часу.

Швидко мию руки, витираю рушником і повертаюся до них.

— Так, команда, — кажу, дивлячись на їхні серйозні обличчя, — починаємо.

Еллі одразу підсувається ближче.

— Я буду мішати!

— Почекай, — зупиняю її. — Спочатку насипаємо.

Даю їй миску і ложку.

— Дві ложки цукру. Рівно, не «з гіркою до неба».

Еллі бере цукор і набирає в ложку.

— Так?

— Так, нормально.

Еммі стоїть поруч, спостерігає.

— А я що робитиму?

— Ти будеш просівати борошно, — кажу і подаю їй ситечко. — Обережно, щоб не було пів кухні в білому.

Дівчинка бере ситечко, трохи його оглядає, ніби це якась складна техніка. Вона зосереджено хмуриться, і на мить її звична колючість зникає, поступаючись чистому дитячому інтересу.

— І як саме? — питає.

Я підсуваю миску ближче.

— Насипаєш сюди і легенько струшуєш.

Вона киває і починає робити, спочатку обережно, потім сміливіше. Борошно сиплеться рівним шаром, утворюючи в мисці маленьку пухку кучугуру.

— О, дивись! — одразу оживає Еллі. — У тебе виходить!

Еммі усміхається.

— Добре, тепер яйце, — кажу.

Еллі одразу бере його.

— Я зможу!

— Тільки не на підлогу, — спокійно додає Еммі.

— Я знаю!

Вона б’є яйце… і половина шкаралупи опиняється в мисці. Тиша. 

— Я… це випадково.

Еммі закочує очі, але в її погляді більше немає роздратування.

— Нічого страшного. Виймаємо і далі робимо, — заспокійливо промовляю.

Акуратно дістаю шматочки шкаралупи. Ми замішуємо тісто разом. Виходить не ідеально — десь густіше, десь липне до пальців, але кухня сповнюється сміхом і затишним теплом.

— Воно як пластилін! — каже Еллі, ліплячи щось своє.

— Це печиво, а не пластилін, — поправляє Еммі, але теж починає формувати рівніші шматочки.

Я ставлю деко, викладаю їхні «шедеври».

— Все, в духовку.

Коли дверцята зачиняються, на кухні стає тихіше. Еллі притискається до столу.

— А довго чекати?

— Трохи, — відповідаю. — Хвилин двадцять п'ять.

— Це довго…

— Не так вже й довго, — усміхаюся. — Якраз вистачить часу трохи перепочити.

Еллі важко зітхає і сповзає зі стільця на підлогу.

— Я вже хочу їсти…

— Ти тільки що пробувала тісто, — нагадує Еммі.

— Це не рахується!