Розділ 29

Я так і не дочекалася Нейта, але зранку таки встигаю його зустріти: він хутко робить собі бутерброди і вже кудись збирається.

— Доброго ранку!

— Доброго, — відповідає, навіть не дивлячись на мене. — Посидиш, будь ласка, сьогодні з дівчатами? У мене багато справ.

Трохи зависаю від такого «з ходу», але киваю.

— Добре. А коли ти повернешся?

Він на секунду замислюється.

— Пізно. Не чекайте.

І все. Бере ключі.

— Я поїхав.

Двері за ним зачиняються так само швидко, як і вся ця розмова закінчилась.

Я стою посеред кухні ще кілька секунд. І десь всередині з’являється неприємна думка, він мене уникає. А може, справді завал по роботі.

Зітхаю і відганяю це від себе. Все одно вибору немає. Розвертаюся до плити і починаю готувати сніданок.

Ставлю сковорідку на плиту, розбиваю яйця. Рухи автоматичні, думки — ні. Вчорашній день крутиться в голові. Його слова. Його тон. І цей холодний ранок.

Я різкіше, ніж треба, перемішую яйця.

— Стеф?

Обертаюся. На порозі стоїть Еллі, ще трохи сонна, з розкуйовдженим волоссям.

— Доброго ранку, — усміхаюся.

— Доброго… А тато де?

— Уже поїхав, — відповідаю спокійно.

— Сказав, що сьогодні зайнятий.

Еллі хмуриться, але нічого не каже. Лише підходить ближче і заглядає в сковорідку.

— О, омлет!

— Ага. Будеш?

— Буду!

З коридору чути кроки. Еммі заходить уже більш зібрана, але теж одразу дивиться на стіл.

— Він навіть не попрощався, — бурмоче вона.

— Тато поспішав, — відповідаю обережно.

Еммі лише знизує плечима.

— Завжди він «поспішає».

Я розкладаю сніданок по тарілках.

— Сідайте, поки гаряче.

Вони сідають. Еллі одразу починає їсти, Еммі — повільніше, але теж не відмовляється.

— Смачно, — каже Еллі з повним ротом.

— Їж давай, — бурчить Еммі, але теж їсть.

Сідаю навпроти. Мовчки допиваю каву, спостерігаючи, як вони їдять. Еллі зосереджено насаджує на виделку яєчню, а Еммі крутить у руках залишок хліба.

— Що будемо робити сьогодні? — питає Еллі, піднімаючи на мене великі, сповнені очікування очі.

Я на секунду задумуюсь.

— Ну… спочатку наведемо порядок після ваших браслетів, — киваю в бік їхньої кімнати. — А потім щось придумаємо.

— Ні… я не люблю прибирати! — Еллі обурено надуває щоки й відсуває тарілку. — Це нудно, і намистинки весь час тікають під ліжко. Давай краще відразу на вулицю?

— Мами немає, тож доведеться прибирати, —  промовляє Еммі, опустивши погляд у стіл.

Вона старанно збирає крихти в одну купку, мов це найважливіша справа у світі. Від таких слів я трохи завмираю. У горлі з’являється сухий клубок.

— А чому в одних дітей мама є, а в нас немає? — запитує Еллі.

Тепер вона вже не вередує. Дівчинка дивиться прямо на мене, і в її блакитних очах стільки дитячої серйозності, що мені стає важко дихати. — Хіба ми погано поводилися?

Я відставляю чашку на стіл та збираюся з думками.

— Ні, Еллі. Ви тут зовсім ні до чого, — кажу я максимально спокійно, хоча всередині все стискається. — Ви найкращі дівчатка у світі. Просто... іноді в житті трапляються речі, які неможливо пояснити правилами. Це не через вашу поведінку. Це доля.

Еллі на мить затихає, перетравлюючи мої слова, а потім тихо додає:

— Але у Софі з нашого класу мама завжди приходить за нею. І приносить смачне печиво. Чому вона... померла? Це нечесно.

Та перш ніж я встигаю підібрати наступне слово, озивається Еммі.

— Еллі, припини, — твердо каже Еммі, нарешті полишивши свою купку крихт. Вона повертається до сестри й бере її за руку, як маленька наставниця. — Мама не хотіла нас кидати, дурненька, —  продовжує Еммі, стискаючи пальці. — Просто її тіло зламалося. Як та твоя лялька, пам'ятаєш? Яку ми не змогли склеїти. Тільки людей не можна просто купити нових у магазині.

Еллі затихає, вражена цим порівнянням. Вона шмигає носом, дивлячись то на сестру, то на мене.

— Еммі права, — нарешті вичавлюю я з себе. — Мама любила вас більше за все на світі. І дуже б хотіла, щоб ви були щасливі разом із татом.

Дівчата замовкають. І більше ні пари з вуст. Ми закінчуємо сніданок, я збираю тарілки, але цього разу не встигаю навіть підійти до раковини.

— Я допоможу, — раптом каже Еллі і бере одну.

Я здивовано дивлюся на неї.

— Дякую.

Еммі трохи вагається, але теж піднімає свою тарілку.