Розділ 28

Стефані

Збираюся з силами, беру пакети й заношу речі до кімнати дівчат. Вони вже сидять на підлозі, розпакували мій подарунок. Коробочки відкриті, бусини розсипані по килиму, як кольорові льодяники, а очі в обох горять, хоча Еммі й намагається це приховати.

Еллі піднімає голову, затиснувши в кулачку нитку, і дивиться на мене з надією. Усміхаюся і підходжу ближче. Присідаю поруч на підлогу.

— Навчу, звісно, — відповідаю спокійно. — Це не складно.

Еллі одразу підсувається ближче, висипаючи переді мною всі свої «скарби».

— Я хочу ось такий, як на картинці! — вона тицяє пальчиком у яскравий малюнок. — Щоб був як справжня веселка.

— Буде тобі веселка, — киваю. — Давай нитку.

Вона простягає її мені. Маленькі пальці трохи тремтять від азарту, нитка плутається, але я мовчу. Беру її руки у свої й повільно показую перший рух.

— Дивись, спочатку робимо «замок» — надійний вузлик, щоб твій браслет не розлетівся в перший же день. Можна навіть взяти оцей карабін.

Еллі стежить за кожним рухом так уважно, немов я збираю космічну ракету.

— А можна я сама? — не терпиться їй. — Спробуй. Тільки не поспішай.

Вона обережно повторює за мною, плутається, але не здається.

— Так? — піднімає на мене очі.

— Майже, — м’яко виправляю. — Ось тут підтягни.

Еммі, яка весь цей час сиділа осторонь і вдавала, що вивчає малюнок на шпалерах, краєм ока все ж підглядає за нами.

— Дитячий садок, — бурмоче вона, хоча сама вже мимоволі перебирає пальцями край своєї футболки.

— Хочеш, і тебе навчу? — спокійно кидаю в її бік, не повертаючи голови. — Можемо зробити щось серйозніше. Стримане, у твоїх кольорах.

Еммі знизує плечима, бореться з власною цікавістю, але вже через хвилину опиняється поруч. Мовби «просто подивитися». Я дістаю ще одну нитку.

— Це звичайне нанизування, — пояснюю, нанизуючи одну намистину за одною. — Просто, але нудно. А якщо хочеш, щоб браслет мав характер…

Зупиняюся і дістаю ще одну нитку.

— Можна робити вузлики між кожною бусиною. Тоді вони не будуть з’їжджати.

В Еллі аж подих перехопилює:

— Клас…

Я усміхаюся.

— А ось тут — справжня схема, — показую візерунок: дві перлинні, одна золота. — Це вже як код. Можна придумати свій секретний шифр.

— Я придумаю! — вигукує Еллі. — Це буде шифр «найкращих сестричок»!

З боку Еммі чується скептичне:

— І що тут складного…

— Нічого, — погоджуюся я. — Якщо в тебе пальці як у майстра. Хочеш спробувати складне плетіння? В чотири нитки?

Беру нитку, складаю її вдвічі. Показую, як вплітати бусини в косу. Це потребує зосередженості, якої восьмирічкам зазвичай бракує, але Еммі це чіпляє.

Кілька секунд тиші.

— Дай сюди, — нарешті каже вона і рішуче простягає руку.

Я мовчки передаю їй заготовку. І от ми вже троє сидимо на підлозі. Еллі сміється, коли вузлик виходить завеликим, Еммі хмуриться і закушує губу, намагаючись довести нитку до ладу. А я раптом розумію, що мені… добре. Вперше за довгий час усе здається правильним.

Поки дівчатка зосереджено сопуть над своїми браслетами, я піднімаюся.

— Я на кухню, приготую щось швидке на вечерю.

— Добре! — киває Еллі, навіть не піднімаючи очей від своєї «веселки».

Еммі лише хмикає, але я помічаю, як вона вправно переплітає нитки. Здається, виклик прийнято.

На кухні тиша. Відкриваю холодильник, думаю, що приготувати. Щось швидке. Без зайвих зусиль. Дістаю яйця, овочі, ставлю сковорідку.

Ріжу солодкий перець, і звуки з кімнати долітають до мене крізь відчинені двері.

— У мене вийшло! Дивись, воно тримається! — радісно верещить Еллі.

— Та криво в тебе все, — одразу ж прилітає колюче від Еммі. — Дай сюди, підтягну.

— Не треба, я сама!

Я мимоволі всміхаюся.  За кілька хвилин на порозі з’являється Еллі. Вона гордо тримає перед собою свій виріб.

— Дивись!

Витираю руки об рушник і обережно беру браслет. Він яскравий, трохи хаотичний, але зроблений з величезним старанням.

— Гарно, Еллі. Дуже сонячно. Тобі пасує.

Дівчинка сяє від задоволення.

— Я знала, що ці жовті бусини сюди треба! А Еммі свій ховає, — вона закочує очі. — Каже, що ще не доробила.

— Ну, значить, потім покаже, — відповідаю я, повертаючись до плити.

— Біжи мий руки, вечеря скоро буде готова.

Еллі киває і біжить назад.

За вечерею все інакше. Немає того важкого мовчання, коли кожен дивиться у свою тарілку, як у безодню. Еллі щебече про школу, а Еммі… просто їсть.