Розділ 27

Нейт

Я від’їжджаю метрів п’ятсот і зупиняюся на узбіччі. Заглушую двигун і просто сиджу, втупившись у порожню дорогу крізь лобове скло. Руки досі стискають кермо, хоча машина вже не рухається.

У грудях стоїть важкий, тупий біль. Слова Стеф не відпускають. Те, як вона стояла біля машини і намагалася говорити спокійно, хоча в голосі вже тремтіла втома… Вона не заслужила того, як я з нею сьогодні поводився. Але я роблю це навмисно.

Хай вважає мене холодним мудаком. Злиться. Тримається подалі.

Це чесніше, ніж дозволити їй повірити, що між нами може бути щось більше. Я не можу дати їй те, чого вона насправді хоче. Дівчині потрібен чоловік, який зможе її по-справжньому кохати. А я вже віддав своє серце давно і назавжди.

Відкриваю бардачок. Пальці одразу знаходять обручку. Я беру її в руку. На мить притискаю її до губ і заплющую очі.

Рейлі…

Навіть зараз я розмовляю з нею в голові. Відчуваю, як сильно кохаю. Як досі сильно болить. Я все ще ношу цю обручку, все ще згадую її запах, її сміх, те, як вона обіймала наших дівчаток. І щоразу, коли ловлю себе на тому, що дивлюся на Стеф трохи довше, ніж слід, мене накриває хвиля провини.

Я не маю права зраджувати пам’ять. Про ту жінку, яка подарувала мені найкращі роки життя і двох чудових дочок.

Кладу обручку назад у бардачок. Зачиняю кришку так гучно, що звук віддається в кабіні.

«Мені потрібна лише мама для дівчаток», — повторюю я подумки.  

Запускаю двигун. Треба їхати до Вейда. Випити. Поговорити. Відволіктися від цих великих сумних очей, від її голосу, від того, як Стеф намагається триматися, коли я її раню.

Чим холодніше я буду, тим краще для неї. Нехай краще зненавидить мене зараз, ніж плакатиме потім, коли зрозуміє, що моє серце назавжди закрите.

Я не шукаю кохання. І не дозволю, щоб воно знайшло мене знову.

***

Вейд чекає мене на балконі. Стоїть, обпершись на перила, з чашкою в руках. Як тільки бачить мене одразу все розуміє.

— Після того, як ти швидко поїхав, я вже не думав тебе побачити знову, — кидає він. — Невже зі Стефані посварився?

Я піднімаюсь сходами, навіть не дивлячись на нього.

— Можна й так сказати.

Друг фиркає.

— Ого. Швидко ти.

Зупиняюсь, проводжу рукою по потилиці.

— Через тебе, між іншим. І через себе теж. Я тепер маю зайві проблеми… і дівчину даремно образив.

Вейд відставляє чашку.

— Та перестань. Я ж хотів як краще. Витягнути тебе з тієї ями, в якій ти застряг після Рейлі.

Стискаю щелепу, але мовчу.

— Я розумію, вона була для тебе важлива. Перше кохання, дружина… все це. Але, Нейте, життя не закінчується.

Я мовчу.

— Ти ж не один такий, — додає він уже серйозніше. — Люди втрачають близьких. Але якось далі живуть.

Миттю відштовхуюся від перил.

— Ти не розумієш.

Вейд зітхає.

— Ну то поясни.

— Ти не бачив, як людина, яку ти кохаєш, згасає на очах. І ти нічого не можеш зробити.

Тиша падає одразу.

— Ти не сидів поруч і не думав, чим допомогти, коли вже нічим не допоможеш, — додаю, стискаючи пальці. — Ти не ховав її.

Вейд опускає погляд. Я відвертаюсь.

— Тому не треба мені розповідати, як мені жити далі.

Кілька секунд стоїмо мовчки. Він нарешті зітхає.

— Добре. Не буду.

Друг робить невелику паузу.

— Але Стеф тут ні до чого, — промовляє впевненіше.

— От саме тому я і тримаю дистанцію.

Вейд мовчить кілька секунд, дивиться кудись у двір, а потім хмикає.

— Ти сам собі зараз віриш?

Я нічого не відповідаю. Просто стискаю пальці на холодному металі перил.

— Нейте, — каже вже без насмішки, — дистанція — це коли тобі байдуже. А коли ти спеціально морозиш людину… це вже не про дистанцію.

— Я думаю, тобі варто піти до психолога. Може, він допоможе тобі відпустити людину, якої вже немає, і почати життя з чистого аркушу.

Лише мовчу. Чи хочу я бути врятованим? Я навіть не знаю.