Розділ 26

Я мовчу всю дорогу. Дивлюся у вікно, проводжаючи поглядом поля, але думки зовсім не там.

Коли ми під’їжджаємо до будинку, дівчатка одразу вискакують з машини.

— Ми до себе! — кидає Еллі.

Двері грюкають. І ми залишаємося вдвох. Я відстібаю ремінь, виходжу з авто, але не поспішаю йти. Кілька секунд просто стою, збираючись із думками.

Нейт обходить пікап, дістає пакети.

— Допомогти?

— Я сам.

Він навіть не дивиться на мене. Стискаю пальці.

— Нейте.

Його погляд зупиняється на мені.

— Нам треба поговорити. Про те, як ти зі мною говориш.

Чоловік мовчить, але слухає.

— Я розумію, що ми один одному ніхто, — продовжую спокійно. — І я не очікую від тебе чогось більшого, ніж є.

Роблю паузу, ковтаючи грудку в горлі.

— Але це не означає, що зі мною можна поводитися так, ніби я… зручна людина, яку можна покликати, а потім так само легко відправити назад.

Нейт мовчить. Чути тільки кукурікання півня десь у дворі, вітер трохи ворушить волосся. Це тисне більше ніж якби він почав виправдовуватися.

— У мене теж є життя, — додаю впевненіше. — Справи. Плани. І я приїхала не тому, що мені нічим зайнятись.

Чоловік ставить пакети на землю.  А потім проводить рукою по щелепі, мов намагається стримати слова, які так і просяться назовні.

— Добре, — нарешті каже він. — Це справедливо. Я був різким. Можна було сказати інакше.

Серце підскакує. На мить мені здається, що зараз буде «вибач». Що чоловік хоч трохи пом’якшає.

Але Нейт не поспішає. Не каже нічого більше. Лише стоїть, дивлячись на мене холодними блакитними очима, і ця мовчанка б’є сильніше, ніж будь-яка різкість. Я чекаю поки він вимовить те єдине слово, якого мені так бракує.

Проте воно так і не звучить.

— Але, Стеф… давай без ілюзій.

Ці слова падають важко, як відро холодної води.

— Ти для мене чужа людина, — каже він прямо, без жодного пом’якшення. — І це не зміниться за один день. Ані за тиждень. Навіть за місяць.

Ковтаю в'язку слину, що застрягла в горлі.

— Але «ти чужа» теж можна сказати по-людськи, — відповідаю я. — Без відчуття, що я тут тимчасова проблема, яку треба якось перетерпіти.

Нейт не відводить погляду. Його щелепа напружена.

— Я не хотів тебе образити. Всього лише кажу, як є.

— От саме в цьому і проблема, — промовляю спокійно, але так, що в словах відчувається прихована втома, якої вже не вдається приховати.

Він стискає щелепу, відводить очі на мить, а потім знову дивиться на мене.

— Добре. Я зрозумів.

Я киваю, беру частину пакетів і йду до будинку. Через хвилину Нейт теж заносить решту речей, ставить їх біля
входу.

— Я поїхав.

І одразу їде. Я залишаюся сама біля дверей. Дивлюся йому вслід, поки машина не зникає за поворотом.

Ми говоримо наче нормально… але ніби з різних світів.

І чим далі, тим більше здається, що знайти з ним спільну мову буде складно.

А думка про те, щоб Нейт до мене щось відчув, взагалі виглядає  нереальною.