Розділ 25

Як тільки Нейт заходить у кафе і кидає погляд на стіл, я мимоволі напружуюсь. Страви, напої, десерти. Виглядає це так, мов ми тут не просто поїсти сіли, а святкуємо щось серйозне. Я вже майже готуюсь почути щось на кшталт: «Це що таке?» або «Це ти дозволила?»

Але він мовчить.

Спокійно бере стілець від сусіднього столика, ставить його поруч і сідає. І це, чомусь, ще більше напружує.

— Бачу, у вас тут свято? — кидає спокійним тоном.

Еллі одразу випрямляється.

— Ми зголодніли!

— Дуже, — підтакує Еммі, але вже обережніше, крадькома поглядаючи на нього.

Стискаю пальці під столом.

— Я дозволила, — втручаюся в розмову. — Ми багато ходили, вони втомилися.

Нейт переводить на мене погляд.

— Я бачу. Поговоримо про це пізніше.

Я вже починаю шкодувати, що погодилась на це все, коли чоловік раптом тягнеться до шматочка піци, бере її зі стола і спокійно відкушує.

— І як? — питає Еллі.

— Нормально, — киває. — Але вдома краще.

— Ми знаємо, — зітхає Еллі. — Але іноді ж можна.

— Можна, — погоджується він. — Якщо без перебору. А то знову будете жалітися, що вам животики болять.

Нейт витирає руки серветкою, знову переводить погляд на мене. І цього разу довше.

— Ти собі чого так мало взяла? — киває на мій скромний набір.

Я злегка знизую плечима.

— Мені цього достатньо.

Він на секунду мовчить, немов не вірить.

— Нормально поїж, — промовляє серйозніше. — Тут не треба економити.

І чомусь від цих слів всередині починає щеміти. Я на секунду гублюсь.

— Я не економлю, — відповідаю, сама не до кінця впевнена, чи це правда.

Нейт дивиться ще уважніше. Наче бачить трохи більше, ніж я хотіла б показати.

— Тоді їж нормально, — каже він. — А то кавою та тістечком не наїсися.

Лише киваю і відводжу погляд у бік, щоб не зависнути в цьому дивному відчутті. Еллі тим часом підсуває до мене тарілку.

— Можеш взяти моє, — люб'язно говорить. — Я все одно стільки не з’їм.

Здивовано дивлюся на неї.

— Дякую, але я справді не голодна.

— Вона просто соромиться, — бурчить Еммі, але вже без злості.

Мимоволі усміхаюся. Нейт хмикає.

— Тут нема чого соромитись.

І це звучить так буденно, ніби він говорить про щось очевидне. Але чомусь саме це трохи заспокоює.

Беру шматочок картоплі фрі з тарілки Еллі.

— Добре.

Еммі раптом нахиляється до мене.

— А ти залишишся з нами надовго? — питає прямо, без жодних підготовок.

Я завмираю від такого простого запитання. Вже було відкриваю рот, щоб щось заперечити, але Нейт навіть не дає мені шансу.

— Подивимось, — спокійно відповідає він. — А поки всі питання потім. Зараз їмо.

І все. Крапка. Тон такий, що навіть Еммі не сперечається.

А мене чомусь чіпляє саме це «подивимось». Мовби тобі нічого не пообіцяли, але й не відштовхнули.

Опускаю погляд у чашку й продовжую пити каву, щоб не зациклюватися. Дівчатка швидко переключаються на щось своє, перешіптуються, сперечаються про десерт, хихикають.

Це триває доти, доки не дзвонить телефон Нейта. Різкий звук змушує миттєво виринути з думок. Він підводиться й відходить убік.

Говорить коротко, по суті:

— Через тиждень. Добре, я скоро під’їду. Ага.

Закінчив і одразу назад. Я машинально проводжаю його поглядом, і щось у животі знову неприємно ворушиться. Робота. Справи. Його життя, куди я, поки що не входжу.

Нейт підходить до столу.

— Дівчата, збираємось. У мене купа справ, тож їдемо, додому, — промовляє фермер-красунчик і дістає з гаманця двісті доларів.

Еллі навіть не сперечається, тільки зітхає:

— Уже?

— Так.

Я мовчки беру пакети з їхніми речами, допомагаю зібратися. Дівчатка метушаться, щось забувають, повертаються, сміються. Одним словом життя кипить. А в мене всередині якась пустка.

Ми виходимо на вулицю. Я якраз ставлю пакети в кузов. І саме в той час Нейт звертається до мене.

— Стеф, давай одразу домовимось. Надалі ти не купуєш їм стільки всього.

Заклякаю на місці.

— Я не…

— Я розумію, — перебиває він, навіть не підвищуючи голос. — Ти хотіла знайти з ними спільну мову. Вирішила підкупити їжею, речами. Але це зайве.

Чоловік робить невеличку паузу.

— І гроші за речі я тобі поверну.