Розділ 24

Стеф

Еллі швидко розказує, що ще хоче з одягу, і з нею ми впоралися буквально за кілька хвилин. На диво, без капризів: їй реально заходять варіанти, які я пропоную.

А от з Еммі… це вже справжній квест.

То їй не так сидить, то «дивно виглядає», то «це взагалі не моє». І вже під кінець я майже здаюся, але Еммі нарешті відбирає кілька хороших речей.

На касі розраховуюся своєю карткою. Дівчатка одразу пожвавлюються.

— Ми голодні, — заявляє Еллі.

— І хочемо в кафе, — додає Еммі, ніби це логічне продовження моїх витрат.

Я усміхаюся. Якщо чесно, я й сама не проти щось з’їсти.

— Добре, — киваю. — Ведіть, бо я ж тут не місцева.

Еллі одразу хапає мене за руку.

— Тут недалеко! Там класно, і є десерти!

— І нормальна їжа, — додає Еммі, ніби підстраховує сестру. — Не тільки солодке.

Вони переглядаються, і я вже бачу цей змовницький блиск.

Ой, зараз почнеться.

Кафе і справді поруч. Невелике, затишне. Видно, що вони тут бували не раз. Сідаємо за столик. Офіціант подає меню і тут починається.

— Мені це, це… і ще це, — Еллі водить пальцем, навіть не моргнувши.

— І молочний коктейль, — додає Еммі. — І десерт. Ні, два. І картоплю фрі… і піцу… і нагетси.

Я лише мовчу, і думаю чи вистачить мені моїх грошей на всі їхні хотілки.

Собі ж замовляю лише каву та тістечко. Офіціант іде, а я дивлюся на них. Вони задоволені. Прям сяють. І тут мене накриває підозра.

— Ви зараз мене розоряєте, так?

Еммі ледь помітно посміхається.

— Ми просто користуємось можливістю.

Еллі вже не стримується і хихикає.

— Бо тато б стільки не дозволив. Він взагалі не дозволяє їсти фаст-фуд і багато солодкого.

— А-а-а, от воно що, — тягну я.

Еммі дивиться на мене уважніше.

— Ти не злишся?

Я на секунду замовкаю. Дивлюся на них обох.

— Ні, — кажу спокійно. — Якщо ви більше не будете мені капостити… то домовилися.

Вони знову переглядаються. Секунда тиші.

— Домовилися, — каже Еллі перша і навіть простягає мені мізинець.

Я не стримую усмішки й чіпляюся своїм. Еммі трохи вагається. Дивиться то на мене, то на сестру,  та зрештою теж додає:

— Добре.

Це звучить не дуже впевнено, але вже щось. Я видихаю. Ще одна перемога. Через десять хвилин приносять замовлення. Стіл швидко заповнюється їжею, і дівчатка одразу беруться до справи.

— Ммм, — задоволено тягне Еллі. — Це мій найкращий день.

— Не перебільшуй, — бурчить Еммі, але сама вже тягнеться за картоплею фрі.

Я беру свою каву, роблю ковток і вперше за весь день трохи розслабляюся.

— А ти звідки приїхала? — раптом питає Еллі з набитим ротом.

— Еллі, — одразу зиркає на неї Еммі. — Не говори з повним ротом.

— Той що? — бурчить вона, ковтає і знову дивиться на мене. — Ну так звідки?

Я усміхаюся.

— З міста. Не дуже далеко, але й не в цьому штаті.

— А чому приїхала? — не здається Еллі.

На секунду замовкаю.

— Еллі, — знову каже Еммі. — Не лізь.

Переводжу погляд на неї. І вперше бачу не тільки впертість, а й щось інше. Обережність.

— Нічого, — відповідаю. — Просто,  вирішила трохи змінити життя.

— Тебе вигнали? — одразу видає Еллі.

Я не стримую короткий смішок.

— Майже.

Еммі піднімає на мене очі. І вперше не з викликом.

— Ти надовго тут? — питає вже спокійніше.

Лише знизую плечима.

— Поки що не знаю.

Дівчатка їдять. Я дивлюся на них і ловлю себе на дивному відчутті, немов я тут не зовсім зайва.

І в той самий момент за склом кафе зупиняється знайомий пікап. Серце чомусь одразу робить зайвий удар.

Нейт.