Розділ 23

Нейтон

Стою і дивлюся на Стеф і дівчат. І не можу нормально вирішити. Лишити їх, погана ідея. Не лишити теж не варіант.

Я своїх двійнят знаю. Особливо Еммі. Вона таку можливість точно не проґавить.

Перевожу погляд на Стеф. Вона теж дивиться на мене. Видно, що хоче щось сказати, але стримується.

— Нічого страшного не станеться, — каже впевнено.

Може й правда, нічого страшного не станеться. Я ж бачив, як дівчина з ними поводиться. Не лізе, не давить. І вони її не відштовхують.

— Добре, — кажу нарешті, хоч всередині все ще мнуся. — Але запиши мій номер. На всяк випадок.

Вона одразу дістає телефон. Пальці швидко бігають по екрану.

— Я швидко, — додаю. — Максимум година.

Дивлюся на дівчат.

— І без фокусів, ясно?

— Ми ж янголята, — відразу видає Еллі з найневиннішою мордочкою.

Я хмикаю.

— Я бачив ваших «янголят».

Еммі байдуже знизує плечима, ніби це її зовсім не стосується.

— Ми будемо слухняні, чесно, тату.

Ага. Звісно. Аякже.

Знову дивлюся на Стеф:

— Якщо щось, одразу дзвони.

— Добре, — киває вона.

Я ще секунду стою, ніби чекаю, що хтось передумає. Потім важко зітхаю і розвертаюся.

— Я недалеко, — бурмочу вже майже собі під ніс.

Виходжу з магазину, але ноги самі сповільнюються. Обертаюся через плече. Крізь велике скло видно, як Еллі щось жваво розповідає, Стеф уважно слухає, а Еммі стоїть поруч і робить вигляд, що їй абсолютно байдуже.

— Ну подивимось.

Сідаю в пікап, кидаю ключі на панель. Не заводжу одразу. Ще раз дивлюся в бік входу. У грудях неприємно стискається.

— Та зберись уже, — бурмочу.

Заводжу двигун і виїжджаю з парковки. Дорога займає хвилин двадцять. Вейд уже чекає біля ділянки, нервово ходить туди-сюди.

Я навіть не встигаю нормально заглушити машину, як він починає:

— Нарешті! Я думав, ти вже не приїдеш!

— Менше драматизму, — кидаю, вилазячи з кабіни. — Давай, показуй, що там у тебе?

Він одразу тицяє мені папери.

— Ось. Межа ділянки. Вони кажуть, що це їхня територія.

Я пробігаюся очима по документах і відчуваю, як на скроні смикається м’яз.

—  І ти це, реально підписав? Навіть не порадився зі мною?

— Я думав, там все чисто, — бурмоче він.

Ще раз дивлюся на план. Тут не просто помилка. Тут або халатність, або хтось дуже красиво його «підвів».

— Тут не помилка. Тут мінус пів ділянки, Вейде.

— І що тепер? — схвильовано запитує друг.

— Тепер тобі доведеться. Оскаржити, підняти реєстри, кадастр. І, звісно, знайти того, хто це пропустив. І дуже швидко, бо інакше воно піде далі, — видихаю. — Добре, що я приїхав.

Ми ще говоримо хвилин двадцять. Я пояснюю, він щось занотовує в телефоні, але ловлю себе на тому, що половина мене взагалі не тут.

Думки мої постійно тікають назад, у той клятий магазин. До Стеф. До дівчат.

— …ти мене взагалі слухаєш? — раптом запитує Вейд.

Я моргаю.

— Так.

Він дивиться уважніше, ніби щось зчитує між рядків.

— Ти про Стеф думаєш?

Я мовчу секунду, потім чесно відповідаю:

— Я через твою неуважність, був змушений залишити найдорожче, що в мене є, з майже незнайомою людиною. То про що я думаю? 

Вейд одразу відводить погляд.

— Вибач. Я думав, все норм. У мене ж не стільки землі, як у тебе. І я тільки недавно в цей бізнес перейшов.

Я хмикаю, ховаю телефон у кишеню.

— Все. Я поїхав.

— Уже? — він піднімає брови.

— Я ж сказав, ненадовго.

Сідаю в авто, заводжу двигун і цього разу навіть не думаю. Просто розвертаюся і тисну на газ. Їду назад швидше, чим до Вейда. І ловлю себе на тому, що всередині трохи тремтить від бажання швидше побачити, що там відбувається.

Бо чомусь глибоко в душі я впевнений: без мене вони там точно щось придумали.