Розділ 20

Я сиджу на сидінні, дивлюся вперед. Та ловлю себе на тому, що всередині з’являється легка усмішка.

Еллі сама заговорила зі мною. Маленький крок, але так приємно.

А от Еммі… Я краєм ока дивлюся в дзеркало заднього виду. Еллі спокійно дивиться у вікно, а Еммі сидить, схрестивши руки, з таким виглядом, наче я особисто зіпсувала їй життя.

Дівчинка з непростим характером... Значить, доведеться шукати підхід.

Несподівано переводжу погляд на Нейта. Він дивиться тільки на дорогу, щелепа напружена, руки міцно стискають кермо. Сорочка на ньому защібнута до перших трьох ґудзиків. І це навіть заспокоює трохи.

Чомусь він не виглядає як людина, яка просто «катається на конях».

— Як давно ти виступаєш на родео? — питаю, не витримавши.

— П’ятнадцять років, — відповідає він, не зводячи погляду з дороги.

Я здивовано кліпаю.

— Ого. А скільки тобі зараз?

— Тридцять чотири.

Вражено усміхаюся.

— Я думала ти молодший. Це в нас фактично дев'ять років різниці.

— Годі вже обговорювати вік, — невдоволено втручається русявка Еммі. — Стеф ти не підходиш моєму тату. Взагалі.

Я на секунду завмираю.

— Еммі, я тобі що казав? — Нейт кидає погляд у дзеркало заднього виду. Голос у нього спокійний, але жорсткий. — Не тобі вирішувати, хто кому підходить.

Робить паузу, наче дає їй час зрозуміти.

— Це останнє зауваження, — додає серйозніше. — Далі не ображайся.

Еммі стискає губи й опускає очі, але нічого не відповідає.

— Дякую.

Він не одразу реагує.

— Нема за що, — відповідає сухо.

І знову тиша.

Ззаду чується тихий голос Еллі:

— Ми приїхали?

Переводжу погляд у вікно. І тільки зараз помічаю, як навколо все змінюється, замість полів з’являються будівлі, машини, люди. Ми вже в місті.

— Так, — відповідає Нейт. — Майже.

Через кілька поворотів фермер
звертає на парковку. Авто зупиняється.

— Виходимо, — каже він.

Я відстібаю ремінь, але ще кілька секунд сиджу в автомобілі, мовби даю собі час звикнути до цього місця.

Після ми заходимо до магазину. Дівчатка одразу оживають. Щойно опиняються всередині, і зникають між рядами одягу так швидко, що я навіть не встигаю за ними поглядом.

— Еммі? Еллі? — озираюся, але вже пізно.

Зітхаю і йду вперед, розглядаючи одяг.

І раптом вистрибує Еллі.

— Стеф, — шепоче вона, наче це якась велика таємниця.

Я здригаюся від несподіванки.

— Ти мене налякала, — видихаю.

Еллі одразу хапає мене за руку.

— А ти допоможеш мені вибрати одяг? — швидко випалює. — Тільки так, щоб Еммі не знала. А то вона обідиться.

Здивовано піднімаю брову.

— Чому це?

Дівчинка закочує очі, ніби я дурню запитала.

— Бо вона старша на десять хвилин і завжди каже, що я маю її слухатися.

Я ледь стримую усмішку.

— На десять хвилин? — перепитую.

— Так! — серйозно киває вона. — Це дуже важливо.

— Домовились.

Але щось мені підказує, що ці покупки  точно не закінчаться спокійно. Бо з іншого боку вже чується незадоволений голос Еммі.

— Еллі, ти де заховалася!

Я озираюся, а дівчини і слід простив. І як мені вибрати їй одяг, якщо я навіть розміру її не знаю. От халепа. Може Нейтон знає, але і його щось не видно в полі зору.