Розділ 19

Нейтон

За кілька хвилин двері будинку відчиняються, і виходить Стеф. Я інстинктивно піднімаю голову… і на секунду затримую погляд.

На ній синя приталена сукня з рослинним принтом. Легка, ніби повітряна. Вітер підхоплює поділ, розвіває її кучеряве волосся. І в цей момент Стеф нагадує мені кульбабку. Таку ж тендітну, світлу, здавалося дмухни, і полетить.

І от ця її легкість раптом б’є під дих.

Бо я це вже бачив. Рейлі теж була такою. Проте під цією легкістю в неї був характер. Такий, що міг поставити на місце будь-кого. І водночас, зігріти так, що іноді й слів не треба було.

Стискаю щелепу. Стеф – не вона. Я ловлю себе на тому, що дивлюся довше, ніж треба.

— Тату!!! — несподівано повертає мене в реальність голос дівчат.

— Годі на неї витріщатися, — фиркає Еммі. — Вона страшна. І ще ці дурні окуляри… Наша мама була в рази красивіша.

Повертаю голову до неї.

— Еммі.

Вона замовкає.

— Ми не ображаємо людей через зовнішність, — кажу твердо. — І тим більше в їхній присутності.

Замовкаю, щоб додати серйозності.

— Ще раз таке почую, поїздка закінчиться, навіть не почавшись. Зрозуміла?

Еммі стискає губи, опускає очі.

— Зрозуміла…

Переводжу погляд на Еллі.

— І тебе це теж стосується.

Вона киває. Знову дивлюся на Стеф.

Дівчина вже майже підійшла. Не знаю, скільки вона почула, але всередині щось неприємно тисне.

Відчиняю дверцята поруч.

— Сідай, — вимовляю спокійно.

Стеф на секунду завмирає, начебто вагається, але нічого не питає.

Я ловлю себе на тому, що мимоволі стежу за кожним її рухом. Як вона обережно тримає поділ сукні, щоб не зачепитися, як швидко відводить погляд, нібито не хоче зайвий раз зі мною перетинатися.

Дівчина сідає в пікап, я зачиняю за нею двері. Обходжу авто, сідаю за кермо. Кілька секунд просто тримаю руки на кермі, дивлюся вперед.

— Всі пристебнулися? — питаю, більше для порядку, ніж із потреби.

— Так, — бурмоче Еллі.

Еммі нічого не каже. Знаю, що обідилася.

Заводжу двигун. Автомобіль оживає під руками, знайомий звук трохи заспокоює.

Виїжджаю з двору.

Кілька хвилин їдемо мовчки. Я краєм ока помічаю, як Стеф дивиться у вікно. На поля, на дорогу, на все підряд, аби тільки не в салон.

— А в яке ми місто їдемо? — нарешті запитує вона.

— Техас, — відповідаю.

Стеф переводить на мене погляд.

— Зрозуміла… Я там ще ні разу не була, — знизує плечима і усміхається. — Але допоможу дівчаткам зібратися до школи.

На задньому сидінні чується фиркання.

— Нам не потрібна допомога, — бурчить Еммі. — Ми й самі знаємо, що нам треба.

Я навіть не обертаюся.

— Тоді покажете. І доведете.

Попереду з’являється поворот на трасу. Вмикаю поворотник.

— Заодно заїдемо в одне місце, — додаю вже більше для себе. — Треба дізнатися, коли буде родео.

— Родео?! — оживає Еллі. — Я люблю родео.

— А ми поїдемо? — одразу підхоплює Еммі.

Я усміхаюся.

— Якщо будете добре поводитися. Я подумаю.

— Ми будемо! — вже в один голос.

Хмикаю і тисну на газ.

Машина виїжджає на трасу, і за вікнами швидко починають змінюватися поля.

— Побачимо, — додаю спокійніше.

На задньому сидінні одразу стає тихіше. Знаю цей їхній тон, зараз вони будуть «ідеальними», принаймні перші п’ятнадцять хвилин.

— А ти була колись на родео? — раптом запитує світловолоса Еллі, нахиляючись вперед між сидіннями.

Стеф здригається, мов не очікувала, що звернуться саме до неї.

— Ні, — чесно відповідає. — Навіть близько не була.

— Там круто, — захоплено вимовляє Еллі. — Але трохи страшно. А ще там буде виступати наш тато. Ти обов’язково маєш побачити його виступ.

Я миттєво переводжу погляд у дзеркало.

— Еллі, — невдоволено бурчить Еммі.

— Ай! — вона одразу смикається, коли та штовхає її в бік. — Ти чого б’єшся?

— Бо ти порушуєш нашу домовленість, — шипить Еммі, кидаючи на сестру багатозначний погляд.

Я стискаю кермо.

— Дівчата.

Голос спокійний. Але такий, що вони одразу замовкають.

— Якщо ви зараз не заспокоїтесь, ми розвертаємося і їдемо додому. Без міста. І без родео.

— Все ми мовчимо.