Розділ 18

Нейтон

Стою біля пікапа, кручу ключі в пальцях і дивлюся, як Стеф дорозвішує останні речі. Після «битви» з півнем вона рухається трохи швидше, час від часу коситься по сторонах на всякий випадок.

Дівчата вже крутяться біля мене.

— Ми ж у місто, так? — нетерпляче питає Еллі.

— Ти обіцяв, — додає Еммі, склавши руки на грудях.

— Поїдемо, — кажу вже спокійніше, щоб не розганятись. — Але спочатку дочекаємось Стеф. Я не залишу її тут саму в перший день.

Еммі одразу кривиться, наче лимон з’їла.

— Я не хочу з нею їхати… — бурчить, відводячи погляд. — І взагалі… навіщо вона тут? Мені мама не потрібна.

— І мені теж! — одразу підхоплює Еллі, ніби тільки цього й чекала.

Я на секунду завмираю. Стискаю щелепу, переводжу погляд з однієї на іншу.

— Я зрозумів, — відповідаю впевнено. — Але це не привід поводитися як…

Зупиняюся, видихаю.

— Стеф тут не для того, щоб когось замінити, ясно? — додаю вже спокійніше. — І вона нікому нічого не винна. Так само як і ви їй.

Дівчата мовчать. Еммі опускає очі, Еллі смикає край футболки.

Я поправляю капелюх.

— Але поки вона тут — ви поводитесь нормально, — кажу твердіше. — Без капостей та сцен.

Роблю паузу.

— Зрозуміли?

У відповідь чується лише тихе:

— Мгм… Добре.

Киваю в бік будинку.

— Сідайте в авто. Обидві.

Дівчатка не сперечаються. Розвертаються і сідають.

А я ще кілька секунд стою на місці, а потім йду до Стеф.

Підходжу, вона стоїть спиною до мене, розвішує останню футболку, і я мимоволі затримую погляд на її рухах.

Після  одразу відводжу.

— Закінчила? — питаю спокійно.

Стеф здригається, ніби не почула, як я підійшов. Обертається.

— А… так. Майже, — швидко поправляє край тканини.

— Добре. Я з малими в місто їдемо не хочеш з нами?

Вона кліпає, явно не очікувала такого.

— Я? З вами?

— Так, — відповідаю спокійно. — Не залишу ж я тебе тут одну в перший день. Мало що.

Стеф трохи мнеться.

— Але ж… дівчатка будуть проти.

— Я вже з ними поговорив, — відрізаю коротко. — Переживуть.

Роблю паузу, потім додаю вже спокійніше:

— Та й є причина. Треба купити їм одяг і все до школи.

Дівчина уважніше дивиться на мене.

— І?

Я хмикаю.

— Я в цьому повний нуль. Минулого року сестра допомагала… а зараз у неї своє життя.

На секунду замовкаю, потім дивлюся прямо на неї.

— Тож допоможеш?

Стеф трохи розгублено усміхається.

— Я?

— Ти, — киваю. — Серпень уже на носі. Не хочу, щоб вони виглядали гірше за інших у школі.

Кілька секунд тиші. Вона дивиться на мене, ніби щось зважує.

— Добре, — нарешті киває. — Допоможу.

Я лише киваю у відповідь.

— Тоді збирайся. Виїжджаємо за п’ять хвилин.

І розвертаюся раніше, ніж дівчина  встигне щось ще сказати.

Втім, всередині все одно неспокійно. Якщо чесно… я б хотів, щоб на місці Стеф була моя Рейлі.

На мить навіть уявляю це: ми всі разом їдемо в місто, дівчата сміються на задньому сидінні, Рейлі поруч щось розповідає. І я ловлю себе на тому, що мимоволі усміхаюся.

Але ця усмішка швидко зникає. Бо цього вже не буде. Стискаю кулаки. І реальність знову стає на місце: поруч буде сидіти не вона, а жінка, яку я майже не знаю.

Чужа.

І, схоже, мені доведеться якось звикнути до цього.