Розділ 17

Обід проходить підозріло спокійно. Дівчата мовчать, Нейт теж. Лише ложки тихо стукають об тарілки. І ця тиша така неприємна.

Мені від неї не по собі. Хочеться щось сказати, але будь-яке слово здається зайвим.

Тому я теж мовчу, втупившись у свою тарілку.

Після обіду Нейт без зайвих слів встає і починає збирати посуд. Дівчата миттєво зникають у своїй кімнаті, ніби їх вітром здуло. А я, щоб не заважати, хапаюся за першу-ліпшу «важливу справу» — іду перевірити пральну машину.

Заходжу у ванну якраз вчасно. Машинка вже відпрацювала цикл. Витягую важкий вологий одяг, кидаю його в кошик і виходжу надвір.

Сонце ще приємно гріє, повітря свіже, десь неподалік мирно шарудять кури. Я навіть трохи видихаю і розслабляю плечі.

— Ну хоча б тут без пригод, — бурмочу собі під ніс.

Підходжу до мотузки і починаю розвішувати речі. Футболка. Джинси. Ще одна футболка…

Раптом відчуваю на собі чийсь важкий погляд.

Обертаюся і бачу великого рудого півня. Він дивиться прямо на мене так, ніби я щойно зайняла його особисту територію.

Птах робить крок уперед. Я  назад.

— Я тут просто… вішаю білизну. Без конфліктів, добре?

Він нахиляє голову.

І ще крок.

— Ти серйозно зараз? — шепочу.

Відступаю ще на крок, і в цю ж секунду півень несподівано кидається вперед.

— Ой, блін!

Його дзьоб влучає мені прямо в гомілку.

— Ай! Ти що, здурів?!

Я підскакую на місці, ледь не кидаю  кошик. Нога болить.

— Я тобі що, зерно?!

Півень відходить на пів кроку і дивиться на мене з виглядом: «Я тебе попередив».

Ставлю кошик з одягом на землю.

— Та ти ще й з характером… — шиплю я, потираючи ногу.

Але він, схоже, тільки розігрівся. Знову йде на мене.

— Та ні, ну це вже перебір!

І починаю обходити мотузку по колу.

— Ми можемо домовитись! Я новенька! Я не знаю ваших правил!

Птах навіть не гальмує.

— Та ти що, скажений?!

Я роблю ще одне швидке коло навколо стовпа, серце вже трохи калатає від несподіваного адреналіну.

— Я тобі нічого не зробила!

— Нейт! — виривається в мене само собою, голосно і трохи відчайдушно.

Півень дивиться на мене. Я на нього.

— Слухай… давай мирно, — кажу. — Я йду ти мене не чіпаєш. Угода?

І тут спокійний голос позаду:

— Він не любить нових.

Я миттєво обертаюся.

Нейт стоїть біля паркану, схрестивши руки на грудях… і ледь стримує усмішку. В очах у нього грають веселі іскорки.

Переводжу погляд з нього на півня, потім знову на фермера.

— Я бачу, у вас тут взагалі ніхто не любить нових.

Він  хмикає, підходить ближче і одним легким, звичним рухом відганяє півня. Той ще трохи похмуро походжає навколо, але зрештою відступає, гордо задерши голову.

— У вас тут не ферма, а якась перевірка на міцність нервів, — кажу, поправляючи волосся, яке розтріпалося під час «битви».

Нейт лише знизує плечима, але кутики його губ все ще трохи підняті.

— Ти ще звикнеш.

Я нервово посміхаюся.

— Сподіваюся, що звикну раніше, ніж мене заклюють на смерть.

— О, не переживай, — промовляє фермер сміючись. — Вони ще нікого не заклювали.

— До речі… — починаю я, намагаючись звучати байдуже, — дякую, що врятував. Хоча могла б і сама впоратися.

— Могла б, — погоджується він. — Але тоді б півень образився. Він у мене ревнивий.

Я піднімаю очі. Нейт стоїть зовсім близько. Так близько, що я відчуваю легкий запах його одягу щось дерев'яне, чоловіче. Серце робить  несподівний підскок.

— Ревнивий? — перепитую я, намагаючись жартувати. — Тоді мені шкода його майбутню курочку.

Фермер не відповідає одразу. Просто дивиться. Мовчить секунду, другу.

— Він не єдиний тут такий.

Повітря між нами ніби стає густішим. Я не знаю, що відповісти. Слова застрягають у горлі. А він не відводить погляду.

У цей момент з будинку долинає сердитий голос однієї з дівчаток:

— Тату! Ти де? Ми чекаємо!

Нейт моргає, ніби повертається в реальність. Відступає на пів кроку, і той теплий момент розчиняється, як ранковий туман.

— Йду, — голосно відповідає він, а потім додає, тільки для мене: — Не затримуйся надовго з білизною. Вже холоднішає.

Фермер розвертається і йде до будинку, але перед тим, як зайти, все ж озирається.