Розділ 16

Я мовчу ще кілька секунд, ковтаю щось важке всередині… і відкладаю ніж убік.

— Я піду… речі виперу, — кажу навіть не дивлячись на нього.

— Пральна у ванній, — відповідає він спокійно.

Киваю автоматично і розвертаюся. Піднімаюся нагору.

У моїй кімнаті ще триває полювання на якогось особливо живучого стрибунця, але я вже не звертаю уваги. Мовчки збираю свою купу одягу і йду у ванну.

Закидаю речі в машинку, кидаю капсулу, натискаю кнопку. Гул починається майже одразу. А я залишаюся стояти, спершись спиною на холодну плитку.

«Ну і навіщо ти це все робиш?»

Видихаю. Складаю руки на грудях і опускаю погляд у підлогу.

«Подарунки, старання, а він дивиться так, ніби ти тут зайва.»

Під ребрами неприємно стискає, ніби хтось міцно схоплює грудну клітку долонею. Нервово усміхаюся сама до себе.

«Ну й добре. Я ж не для нього це роблю… правда ж?»

Зітхаю ще раз.

«Правда ж?»

Відповіді немає.

Я повільно опускаюся на підлогу, підтягую коліна до грудей і впираюся в них лобом. Холод від плитки проникає крізь сорочку, але всередині все одно порожньо й журливо.

Нікуди не хочеться їхати. І повертатися… теж. Мене ніде не чекають. У всіх уже своє життя, свої люди, свої справи. А я ніби десь між усім цим. Не там і не тут.

Як та стеблинка в полі. Куди вітер повіє туди й хилить. Обіймаю себе руками ще дужче.

— Ну клас, Стеф… — шепочу ледь чутно. — Приїхала «почати нове життя».

Сумно всміхаюся. За мить двері відкриваються. Я навіть не одразу реагую. Думаю, що здалося. Але потім чую кроки.

— Стеф… — голос Нейта звучить трохи глухо, ніби він не впевнений, що взагалі варто заходити.

Швидко витираю щоку рукавом, піднімаю голову, намагаюся зібрати обличчя докупи.

— Я тут.

Чоловік завмирає в дверях. Погляд ковзає по підлозі, по мені, по тому, як я сиджу, згорнувшись, ніби намагаюся зайняти менше місця.

Його щелепа напружується.

— Я… — він робить паузу. — Обід готовий.

Я киваю, швидко піднімаюся, ніби нічого не сталося.

— Добре. Я зараз.

Роблю крок повз нього, але Нейт не відходить одразу.

— Стеф. Все нормально? — хвилюючись запитую фермер.

Стискаю пальці в кулак.

— Так, — відповідаю. — Просто втомилася.

Він, здається, не дуже вірить. Але й не тисне.

— Ясно.

Нарешті відступає, даючи мені пройти. Я виходжу в коридор, намагаючись дихати рівно. Але спиною все одно відчуваю його погляд.

І чомусь від цього стає ще важче тримати себе в руках.