Розділ 15

Піднімаю погляд на Еммі. Та стоїть із максимально байдужим виглядом. Але очі… от прям світяться. Еллі теж дивиться. І вже навіть не приховує інтересу.

— Я подумала… — починаю  обережніше, — що якось не дуже їхати до чужих людей з пустими руками. Тому взяла подарунки для всіх.

— І навіть для Вейда? — одразу підхоплює Еллі.

Я хмикаю.

— Про Вейда я не знала. Тому він без подарунку.

Еммі не відводить погляду.

— А що ти татові збираєшся подарувати?

На секунду зависаю.

«От же любопитна…»

— Прибирайте, — відповідаю спокійно. — І не дивіться на мене так. Цікавій Варварі на базарі ніс відірвали.

Не даю їм розкрутити цю тему. Розвертаюся, беру з ліжка пакет із парфумами і швидко виходжу. Поки вони не придумали ще щось.

Заходжу в їхню кімнату, кладу коробки з наборами на стіл. І вже збираюся вийти, як погляд чіпляється за фото.

Дівчатка… і їхня мама. Рамка трохи залапана, скло в відбитках маленьких пальців.

Я затримуюся на секунду довше, ніж варто. Важко зітхаю і швидко виходжу з кімнати.

Спускаюся вниз. І одразу відчуваю запах. Живіт зрадницьки нагадує, що я сьогодні нормально так і не їла.

— Так смачно пахне… — кажу, підходячи ближче й заглядаючи в каструлю. — Що готуєш?

— Суп. За рецептом Рейлі, — відповідає він спокійно. — Дівчата його дуже люблять.

Я на секунду завмираю.

— Рейлі… це мама дівчаток?

Нейт киває.

— Так.

І майже одразу додає, вже трохи жорсткіше:

— Але, думаю, зараз не найкращий момент це обговорювати.

Я ловлю цей тон. І те, як він навіть не дивиться на мене.

— Гаразд.

Кілька секунд мовчу, дивлюся на нього. Потім все ж підходжу ближче і простягаю пакет.

— У мене… для тебе є подарунок.

Чоловік обертається. Піднімає брову.

— Подарунок?

— Ну я ж не могла з порожніми руками приїхати.

Він бере пакет, заглядає всередину. І я одразу бачу щось не так. Обличчя не змінюється сильно, але щелепа трохи напружується.

— Тобі не подобається? — питаю прямо.

Нейт скептично зітхає.

— Стеф… парфуми не дарують на першу зустріч.

Я мовчу.

— Їх дарують близьким людям, — додає спокійніше. — А ми… навіть нічого одне про одного толком не знаємо.

Знизую плечима.

— Ну… ще є час.

Киваю на флакон.

— Ти хоча б понюхай. Раптом сподобається.

Чоловік дивиться на мене кілька секунд. Потім усе ж відкриває. Пшикає на зап’ястя. Підносить до носа.

І… морщиться. Я одразу це помічаю.

— Що, все так погано?

— Запах… специфічний, — чесно відповідає він. — Сподіваюся, там немає ніяких феромонів.

Не стримую усмішки.

— Ні, це звичайні духи.

Нейт хмикає, дивиться на мене трохи уважніше.

— Після того, як ти сьогодні показала себе у всій красі… — кидає спокійно, — я вже нічому не здивуюся.

Я червонію.

— Але… дякую за подарунок, — додає фермер та ставить флакон на стіл разом з пакетом.

— Будь ласка.

Відводжу погляд, роблю вигляд, що мене дуже цікавить каструля.

— Тобі потрібна допомога? — запитую, щоб хоч якось розрядити цю напругу між нами.

Нейт коротко киває в бік столу.

— Можеш нарізати хліб.

— О, це я вмію, — хмикаю ледь чутно.

Беру ніж. Починаю різати. Кілька секунд чується тільки звук ножа об дошку.

— Дівчата прибирають? — раптом запитує Нейтон.

— Так. Без ентузіазму, але працюють.

Він хмикає.

— Уже прогрес. Бо зазвичай їх не змусиш нічого робити.

Я всміхаюся, не відриваючись від роботи.

— Просто з’явилася мотивація. Я їм подарунки купила.

Чоловік видихає, і в голосі з’являється щось більш м’яке, майже незручність.

— Дякую, але не варто було. Особливо мені… я й так міг би обійтися.

Нічого не відповідаю, лише стискаю пальці навколо ножа трохи сильніше, відчуваючи, як його спокійна відстороненість чіпляє мене сильніше. І я хочу з цим боротися, та поки не знаю як?