Розділ 14

Нейт ще кілька секунд дивиться на дівчат, ніби перевіряє, чи вони справді взялися до справи.

— Я потім зайду, — кидає наостанок та виходить.

Його кроки віддаляються, і в кімнаті стає тихіше.

Я знову переводжу погляд на цей… хаос. Жаби. Стрибунці. А особливо  стрибунці, які вже почали плигати по всій кімнаті і влаштували дівчаткам справжній бойкот.

Зітхаю.

Обережно підходжу до валізи, відсовую ногою одну жабу і починаю витягувати речі, попередньо легенько струшуючи їх.

— Фу… — кривлюся, коли ще одна слизька «гостя» мало не падає мені на руку.

Викладаю одяг на ліжко, по черзі струшую вже на автоматі, щоб нічого більше не вистрибнуло. І тут натрапляю на пакет.

Точно… подарунки.

Дістаю його обережніше, ніж решту речей. Наче там щось крихке, хоча насправді просто коробки.

Перші дві для дівчаток. Набори для прикрас.

Проводжу пальцями по кришці, задумуюся. Спочатку ж хотіла купити ляльки… навіть уже стояла в магазині з ними в руках. А потім уявила їхні обличчя: «Ми вже занадто дорослі, щоб гратися ляльками».

Хмикаю сама до себе.

«Ага, звісно… дорослі, які жаб по валізах розкладають».

Перевіряю вміст намистинки, нитки, все на місці.

«Ну максимум, що може піти не так… це якщо вони придумають стріляти цим у мене».

На секунду замислююся і переводжу погляд на дівчат, що вже достатньо назбирали стрибунців і жаб у сміттєвий пакет.

«А вони можуть».

Ледь усміхаюся і відкладаю коробки  вбік, та дістаю другий пакунок.

Парфуми. Кручу коробку в руках, ніби від цього щось зміниться.

«Ну і навіщо я це взагалі взяла?» — продовжую подумки говорити сама до себе.

«Бо хотілося», — одразу відповідаю.

Відкриваю, нюхаю ще раз. Запах приємний. Спокійний. Без різкості.

«Сподобається?»

Одразу уявляю його реакцію. Спокійний погляд. Кивок. Максимум — «дякую». І все. Кусаю губу. Якщо цього разу він подивиться на мене по-іншому… або, навпаки, так, ніби я для нього досі ніхто? Ця думка застрягає десь у грудях, як одна з тих слизьких жаб, і вже не хоче відпускати.

— Та й байдуже, — шепочу сама собі.

Закриваю коробку і кладу її трохи окремо від інших речей. Але погляд все одно ще на секунду затримується на ній. Беру коробки з наборами та підходять до дівчат.

— Слухайте…

Вони зупиняються та пильно дивиться на мене.

— Одяг я поперу сама, — кажу спокійно. — І розвішу теж.

Дівчатка переглядаються і злегка піднімають брову.

— А от це… — киваю на підлогу. — Повністю на вас.

Еммі трохи кривиться.

— Ми й так прибираємо, — бурмоче Еммі, трохи скривившись.

— От і добре, — киваю.

— А ще я вам привезла подарунки показую їм, але залишу його у вашій кімнаті, а потім коли впораєтеся я можу показати вам як робити браслетики.

Вони дивляться на коробки.

— Дякую… — бурмоче Еллі, ніби сама від себе не очікувала.

Еммі нічого не каже. Але більше не кривиться.

І саме в цю мить, коли я вже збираюся відвернутися, Еммі раптом  байдуже кидає:

— А для тата ти теж щось привезла?

Повітря в кімнаті ніби стає густішим. Я завмираю з коробками в руках, а в голові лунає тільки одне: «Вона знає. Чи просто перевіряє?» Серце робить удар, і я раптом розумію, що найскладніше сьогодні буде не прибрати жаб… а відповісти на це звичне питання так, щоб не видати себе.