Розділ 13

Я йду до своєї кімнати. Треба дістати з валізи подарунки для дівчаток… але руки якось не доходять навіть блискавку знову потягнути.

Зупиняюся посеред кімнати і просто дивлюся на ту нещасну валізу. Може, через три дні я звідси взагалі поїду.

Хоча кого я обманюю…

Зітхаю, сідаю на край ліжка.

— Добре, тиждень, — тихо кажу сама собі. — Протримаюся тиждень.

Якщо нічого не зміниться, зберу речі й назад до мами. Все просто.

Тільки от... Хотілося б, щоб Нейтон хоч щось сказав їм. Ну серйозно. Він же їхній батько. Вони мають його слухати. Бо я для них — ніхто. Чужа тітка, яка звалилася незрозуміло звідки.

І це нормально. Але все одно якось… неприємно.

Посміхаюся сама до себе, нічого Стеф... або вони тебе приймуть, або ти поїдеш ні з чим. І поки що, якщо чесно, другий варіант виглядає більш реалістичним.

Я ще кілька секунд дивлюся на валізу. Та все ж нахиляюся і тягну блискавку.

Відкриваю. Секунда тиші.

Аж раптом. ЩОСЬ вистрибує прямо мені на руку.

— ААА!

Я миттєво відскакую назад, і струсую рукою, ледь не перечіплюючись об ліжко.

З валізи вистрибують зелені жаби, і ще якісь маленькі стрибуці комахи. Одна пригає на підлогу і одразу стрибає під ліжко.

Інші сидять на моїх речах.

— Та ви знущаєтесь?!

Я притискаю руку до грудей, намагаючись заспокоїтись. Кілька розбігаються по валізі, ще одна стрибає на підлогу.

— О ні-ні-ні… тільки не на мене!

Миттю підтискаю ноги і буквально заповзаю на ліжко, підбираю їх під себе, ніби це мене врятує.

Сиджу, дивлюся на цей… зоопарк у своїй валізі.

— Добре…

Вдих. Видих.

— Це вже не жарти.

І тут з коридору долітає хихотіння. Я навіть не одразу реагую. Просто сиджу, дивлюся на тих жаб, ніби вони самі зараз усе пояснять.

А потім повільно переводжу погляд на двері.

— Еммі… Еллі…

У відповідь мовчанка. Тільки знову це приглушене, змовницьке «хі-хі».

Я звужую очі.

— І де ви їх стільки набрали? І головне — хто вам у цьому допоміг?

Кілька секунд нічого.

А потім з-за дверей — ще одне тихе, абсолютно безсовісне:

— Хі-хі…

І саме в цей момент з коридору чуються впевнені кроки.

— Що тут відбувається? — голос Нейта звучить серйозно, від якого хочеться одразу стати тихішою.

Навіть не відповідаю. Лише сиджу і жестом показую на кімнату.

Він заходить. Завмирає на порозі. Погляд ковзає по підлозі, де стрибають жаби, по валізі, по розкиданих речах… і зупиняється на дівчатах, які стоять біля дверей і вже не виглядають такими сміливими, як хвилину тому.

— Еммі. Еллі.

І цього достатньо. Вони одразу опускають очі.

— Це… не ми, — бурмоче Еллі.

Нейт навіть не змінюється в обличчі.

— Це ви зробили? — його голос стає жорстокішим.

— Так, — відповідаю обидвоє.

— А тепер швидко це все прибрали.

Дівчатка різко піднімають голови.

— Але...

— Зараз, — перебиває він.

Без крику. Але так, що сперечатися вже не хочеться. Дівчатка мовчать.

— Жаби та стрибунців зібрали, — продовжує він. — Кімнату привели до нормального вигляду.

Погляд ковзає на мої речі.

— Увесь одяг,  у пральну машину.

Я кліпаю.

— Нейт, не обов’язково.

Чоловік кидає на мене погляд.

— Обов’язково.

І знову переводить погляд на дівчат.

— Поперете. І розвішаєте надворі.

— Але ми не хочемо! — виривається в Еллі.

— І це нечесно! — підхоплює Еммі.

Нейт робить крок до них. І цього достатньо, щоб вони замовкли.

— Стеф приїхала до нас з іншого міста, — говорить він впевнено. — І ви маєте проявити хоча б мінімальну повагу...

— А не гратися у війну.

Дівчатка мовчать, дивляться в підлогу.

— Тому швидко взялися прибирати.

— Я перевірю, — додає він вже серйозніше.

Дівчатка важко зітхають.

— Добре… — бурмоче Еммі.

— Ми приберемо, — продовжує Еллі.

Вони швидко зникають по віник і совок, бурмочучи собі під ніс щось про «несправедливість» і «жорстокого батька».