Розділ 12

Кілька секунд я просто стою, слухаючи, як за Вейдом зачиняються двері. Обвожу поглядом кухню, чисту, але чужу, ніби оцінюю поле бою, на якому мені доведеться виграти хоч якусь симпатію.

— Ну що ж… — тихо кажу, дивлячись на Нейта. — Спробую щось приготувати.

— Якщо що — питай, — кидає він, уже не відриваючи очей від телефону. — А я займуся справами.

І майже одразу зникає, вже втупившись у телефон.

Я лише хмикаю. Підходжу до холодильника, відкриваю.

Нічого надзвичайного: яйця, молоко, м’ясо, овочі, куряче філе.

— Окей… буде паста з куркою і соусом, — бурмочу собі під ніс.

Ставлю воду на плиту, беру ніж і починаю різати овочі. Ритмічне стукотіння леза по дошці трохи заспокоює. Хоча б тут усе зрозуміло.

Та за п’ятнадцять хвилин із дитячої кімнати долинає пронизливий вереск і гучні крики. На душі стає неспокійно.  Витираю руки рушником і поспішаю туди.

Зупиняюся біля дверей, легенько стукаю.

— Тук-тук… Що у вас сталося? Чого сваритеся? — запитую, дивлячись на дівчаток, що сидять одна навпроти одної на дивані.

— А тобі що? — одразу кидає Еммі.

— Ми тебе сюди не кликали, — додає Еллі.

«Бачу, теплий прийом продовжується», — думаю собі, намагаючись не засмучуватися від різкості дівчат.

— Я просто почула шум і зайшла перевірити, — кажу спокійно. — Може потрібна допомога?

— Не треба нам твоя допомога, — відрізає Еммі.

— Ми самі розберемося, — підхоплює Еллі.

Я мовчки дивлюся на них кілька секунд. Дві пари ворожих очей, дві маленькі фортеці, які точно не хочуть, щоб я в них увійшла. В грудях розливається болісна хвиля розчарування.

— Добре. Як скажете.

Розвертаюся й виходжу. У коридорі притуляюся спиною до стіни, тихо видихаю й заплющую очі.

«Нічого, — думаю. — Колись я знайду ключі до їхніх серденьок. Обов’язково знайду».

Повертаюся на кухню. Вода вже кипить. Закидаю пасту, перемішую курку з овочами на сковорідці. Апетитний аромат розноситься по кімнаті, і це заспокоює хоч трохи.  

На хвилинку відлучаюся до туалету. Коли повертаюся, мене зустрічає різкий, майже їдкий запах спецій. Я хмурюся, підходжу ближче. Може, переборщила? Знизую плечима й продовжую: додаю соус, ще раз перемішую. Руки трохи тремтять, від втоми після дороги чи від того неприємного осаду в грудях, не знаю.

Через кілька хвилин усе готово. Я розкладаю пасту по тарілках, ставлю їх на стіл і голосно гукаю:

— Обід готовий!

Першим заходить Нейт. Сідає, кидає швидкий погляд на тарілки.

— Пахне чудово.

Я посміхаюся, хоч серце вже б'ється прискорено від передчуття.

— Сподіваюся, і смакує так само.

Слідом з’являються дівчатка. Сідають мовчки. Дивляться на їжу, немов на щось підозріле.

— Ви не голодні? — питаю якомога м’якше.

— Голодні, — швидко відповідає Еллі.

— Дуже, — киває Еммі.

Але виделки залишаються лежати. Нейт, не звертаючи уваги на напругу, бере перший укус. Його брови злегка сходяться. Він жує повільно, ковтає. Я напружуюся, серце починає стукати ще сильніше.

— Ну?

Чоловік витирає губи серветкою, дивиться на мене з легкою усмішкою, що не доходить до очей.

— Я, звісно, люблю гостреньке… але щоб настільки…

У грудях холодніє. Я швидко беру свою виделку, набираю пасту й кладу в рот.

Відчуваю, як пекуча суміш спецій щипає язик, горло. Ще трохи — і заплачу. Тому хапаю склянку з водою, п’ю великими ковтками, але полум’я не вщухає.

Ставлю склянку на стіл із голосним стуком. Дихання перехоплює.

— Нічого… не хочете сказати? — звертаюся до дівчаток, голос виходить хрипкий.

Вони переглядаються. Нейт переводить на них важкий, промовистий погляд.

— Ви це зробили, — промовляє твердим голосом до доньок фермер.

Еммі й Еллі навіть не кліпають.

— Ні, це Стефані! — відповідають в один голос, синхронно, як по репетиції.

Від такої відвертої брехні в мене перехоплює подих. Гострий укол образи пронизує груди.

— Добре… — зітхаю, силоміць усміхаючись. — Можливо, я трохи переборщила зі спеціями. Звикла до інших пропорцій.

Нейт дивиться на мене довше, ніж потрібно. У його очах мелькає щось схоже на співчуття… або жаль.

— Гаразд, — коротко каже він. — Тобі, напевно, потрібно відпочити після дороги.

Нейт кидає на дівчаток ще один суворий погляд і встає.

— А я сам щось приготую. Бо сьогодні ми ризикуємо залишитися без обіду.

Еммі та Еллі одразу роблять невинні обличчя, але їхні очі, спрямовані на мене, сповнені тихого тріумфу.