Розділ 11

Нейтон

Після того як Стеф зникає за дверима, я ще кілька секунд стою в коридорі, наче мене тут прибили.

Проводжу рукою по волоссю, стискаю щелепу.

— Це взагалі нормально… — бурмочу собі під ніс.

І сам же знаю відповідь — ні, блін, не нормально. Ще й, трясця, в моєму рушнику.

Видихаю, намагаючись привести думки до ладу. Якщо вона й далі так буде… випадково налітати на мене в такому вигляді. Я просто не витримаю.

Хмикаю сам до себе.

А раптом ні?

Мружусь, згадуючи цей момент. Може, це Вейд щось мутить? Поки я був надворі, цілком міг щось наговорити, підштовхнути… Він же не впустить шанс «налагодити» моє особисте життя.

Скільки разів уже пробував.

І жінок приводив. І «випадкові» зустрічі влаштовував. А я повівся на якусь аватюру з мамою.

— Ідіот…

Після смерті Рейлі мені було не до цього всього. Взагалі. Треба було доглядати за дівчатками, навчитися жити без неї, тримати дім у чистоті, ферму… та не розвалитися морально.

І я справлявся. Сам. Без жінок.

А тут…

Я нервово видихаю і відштовхуюсь від стіни.

— Та ну його…

Проблема навіть не в ситуації. А в тому, що картинка вперто не хоче зникати з голови. І це дратує найбільше.

Знизу чути тихий гуркіт. Вейд, мабуть, щось тягне або вже господарює, як у себе вдома. Спускаюся сходами, намагаючись виглядати так, ніби нічого не сталося. Ніби я щойно не…

— Так все, Нейтоне, зібрався, — бурмочу сам до себе і спускаюся вниз.

На кухні застаю знайому картину: Вейд уже риється в моїх шафках.

— Ти взагалі знаєш, що таке чужий дім? — спокійно питаю.

Вейд навіть не обертається.

— Знаю. Це місце, де є їжа, але ти нею не користуєшся нормально.

Я хмикаю.

— Закрий холодильник.

— Жаднюга, — бурмоче він, але все ж зачиняє дверцята.

Обпираюся плечем об стіну, схрещую руки на грудях.

— Ти нічого не хочеш мені пояснити?

Друг нарешті дивиться на мене.

— А що саме?

— Наприклад… чому в моєму домі нова дівчина ходить у моєму рушнику?

Він завмирає на секунду. А потім повільно розтягує губи в усмішці.

— А-а… ти про це.

Я звужую очі.

— Не роби вигляд, що не розумієш.

Вейд піднімає руки.

— Спокійно, ковбою. Я тут ні до чого.

— Серйозно?

— Серйозно. Це все твої малі постаралися.

Я хмурюся.

— І що вони вже встигли натворити? Я ж до них недавно заходив, сиділи тихо, гралися собі.

Друг фиркає.

— Ага, тихо… Іди заглянь у тумбочку,  джему там більше немає.

Я мовчу, вже починаючи здогадуватися.

— Бо твої капосниці вилили його весь на Стеф, — спокійно додає він. — Тому вона ходила до душу.

— Прекрасно… — говорю з сарказмом в голосі.

Вейд знизує плечима.

— Я ж кажу, я тут ні до чого.

Вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, але в цей момент із коридору чується звук кроків. І ми обидва мимоволі переводимо туди погляд.

У дверях з’являється Стеф. Волосся ще трохи вологе, розпущене. На ній проста футболка і джинси, але виглядає вона… інакше. Впевненіше чим кілька хвилин тому.

Вона зупиняється на порозі, переводить погляд з мене на Вейда.

— У вас тут завжди так… весело?

Вейд тихо хмикає.

— Це ще спокійний день.

— Вибач за… це, — кажу, трохи відводячи погляд. — Дівчатка іноді перегинають.

Стеф кидає погляд прямо на мене.

— Нічого, — відповідає спокійно. — Я вже зрозуміла, що мені тут буде не нудно.

Вейд тихо кашляє, ховаючи усмішку. Я мовчу кілька секунд. Оцінюю. Дівчина не психує. Не скаржиться. Не збирає валізу.

Лише спокійно стоїть. Наче це не проблема, а… виклик.

І це, бляха, трохи вибиває з колії.

— Якщо хочеш, можу розігріти поїсти, — промовляю.

Стеф киває.

— Дякую… але я думала сама щось приготувати на обід. Не проти, якщо я трохи похазяйную на вашій кухні? — питає вона, трохи ніяковіючи, але з легкою усмішкою.

— Та звісно, ні, — відповідаю одразу. — Почувайся як вдома.

Вейд дивиться то на мене, то на неї, і я вже бачу цей вираз на його обличчі.

— Я, мабуть, поїду, — раптом каже він. — Не буду вам заважати.