Розділ 10

Дівчатка зупиняються біля дверей і синхронно обертаються до мене.

— Ось твоя кімната, — каже Еммі.

— Сподіваємося, тобі сподобається, — додає Еллі з таким тоном, що мені вже трохи не по собі.

Я насторожуюся. Еммі відчиняє двері й відходить убік, пропускаючи мене вперед.

— Дякую, дівчатка, — обережно заходжу.

На перший погляд — звичайна кімната. Ліжко, шафа, невеликий столик біля вікна.

Роблю ще крок.

І вже за мить на мене виливається щось липке й неприємне. Просто на волосся, сорочку.

Несподівано заклякаю. Відчуття… м’яко кажучи, не з найкращих.

Повільно піднімаю голову і бачу над дверима три пластикові дитячі відерця, з яких ще капає джем. Переводжу погляд на дівчат. Вони хихочуть, і в ту ж секунду зриваються з місця, тікаючи в свою кімнату.

Я стою посеред кімнати, липка, розгублена. І намагаюся усвідомити, що щойно сталося. У цей момент у будинок хтось заходить.

— Стеф, я приніс твою валізу, — чується з першого поверху голос Вейда.

За кілька хвилин, він з'являється у дверях кімнати із моєю валізою в руках. Чоловік дивиться на мене спантеличено, а погляд ковзає по мені, з голови до ніг.

Ми кілька секунд так стоїмо, а потім чоловік починає сміятися.

— Я щось пропустив? — він ставить валізу біля стіни, все ще намагаючись заспокоїтися.

— Це… вони? — киває кудись убік.

— А ти як думаєш?

Вейд лише хмикає.

— Солодко вони тебе зустріли.

Я зітхаю.

— Це ще м’яко сказано.

Чоловік дивиться на мене уважніше.

— Ти як? Не передумала тікати? Бо вони точно на одному джемі не зупиняться. Я знаю цих малих капосниць — джем це ще квіточки.

Іронічно посміхаюся.

— Дякую, заспокоїв.

Дивлюся на свої липкі руки, потім на сорочку.

— Не знаєш, там у душі рушник є?

— Має бути, — знизує плечима Вейд.

— Ясно… тоді я в душ.

Розвертаюсь і майже поспіхом виходжу з кімнати, поки є шанс нікого не зустріти. У такому вигляді точно не хочеться натрапити на Нейта, вистачить і одного «сюрпризу» на сьогодні.

Швидко доходжу до ванної, зачиняю двері на защіпку й на мить просто видихаю, спираючись спиною об двері.

Озираюся, на гачку висить блакитний рушник. Беру його, ніби це зараз найцінніша річ у світі. Думаю тільки про одне: нарешті б змити з себе це липке привітання.

***

Через тридцять хвилин, виходжу з душу, загорнувшись у рушник, і на секунду завмираю перед дзеркалом, оцінюючи свій «вигляд після виживання».

Волосся мокре, кінці стікають краплями на плечі. Рушник тримається на чесному слові, але іншого варіанту немає.

Обережно прочиняю двері й визираю в коридор. Тиша. Ні кроків, ні голосів.

— Чудово… — видихаю і роблю перший крок назовні.

Йду коридором швидко, майже навшпиньках, ніби це якось допоможе залишитися непоміченою. Думки вже далеко, тільки б добігти до кімнати, одягнутись і забути цей день.

Я завертаю зі сходів у коридор, і в ту ж секунду буквально наштовхуюся на Нейта, який виходить із кімнати дівчаток.

Ми обоє завмираємо.

Його брови різко підстрибують догори, а в очах спалахує щире здивування. Цей красунчик-фермер явно не планував побачити мене... саме в такому вигляді.

Я теж не планувала.

— Ой... — виривається в мене тихо, майже пошепки.

І саме в цей момент я роблю крок, чи то назад, чи вперед… сама не розумію. Наче тіло рухається швидше за думки. Рушник, який і так ледь тримався на мені після душу, небезпечно зсувається.

Ще мить, і він просто зрадницьки ковзає вниз по тілу, падає на підлогу майже безшумно, залишивши мене в тому, в чому матір народила.

Я ціпенію. Нейт теж.

На якусь довгу, жахливу секунду ми обоє просто стоїмо і не дихаємо. Я відчуваю, як усе тіло обпалює гарячою хвилею сорому. Руки миттєво злітають вниз, намагаючись хоч якось прикрити груди і те, що нижче. Пальці судорожно стискають рушник, притискаючи його до себе, ніби він може мене врятувати.

— Я... — голос зривається, і я навіть забуваю, що хотіла сказати далі. Слів просто немає.

Нейт різко відводить погляд убік, втуплюється в стіну, наче там раптом з’явилося щось неймовірно цікаве. Але я встигаю помітити, як у нього сіпаються кутики губ.

Він кашлянув, явно намагаючись зберегти серйозний вигляд, але голос виходить трохи хрипкуватий:

— Ти... е-е... в порядку?

Я судомно киваю, навіть не будучи впевненою, що це виглядає переконливо.

— Так… тобто… ні… я… — знову плутаюсь у словах і злюся на себе ще більше.